ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ПРОТИПРАВНИМИ РІШЕННЯМИ, ДІЯМИ ЧИ БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ (НОРМАТИВНИЙ АСПЕКТ) - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ПРОТИПРАВНИМИ РІШЕННЯМИ, ДІЯМИ ЧИ БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ (НОРМАТИВНИЙ АСПЕКТ)

29.11.2017 21:34

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Прочан Роман Сергійович, студент 2 курсу освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» Запорізького національного університету


Відповідно до ч. 2 ст. 21 КАС України, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом лише у випадку, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. В усіх інших випадках такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Незалежно від того, в порядку якого судочинства буде розглядатися справа, необхідним є правильне вирішення питання, хто є суб’єктами владних повноважень.

Щодо поняття «суб’єкт владних повноважень» у нормативних варіантах його визначення спостерігається майже однозначна варіація його викладення, хоча закріплюється воно як у законодавчих, так і підзаконних нормативно-правових актах. Так, зокрема, суб’єктом владних повноважень визнається орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в т.ч. на виконання делегованих повноважень. Таке визначення спочатку було закріплене у п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України, а згодом було відтворено в інших нормативно-правових актах, зокрема у Постанові КМУ № 5 від 05.01.2011 р. З такого тлумачення цього поняття виходить і ВСУ у Постанові № 2/40 від 06.03.2007 р. та у Наказі № 16/0/18-11 від 06.05.2011 р.

Слід вказати, що КАС України був не першим законодавчим актом, в якому було закріплено нормативне визначення поняття «суб’єкт владних повноважень». Вперше воно з’явилось ще у 1992 р. у Законі України «Про інформацію» і, у принципі, є схожим із тим, яке пізніше було закріплено у КАС України, з тією відмінністю, що у дефініції Закону не йшлося про посадових та службових осіб відповідних органів. Серед останніх (за датою видання акта) нормативних визначень «суб’єкт владних повноважень» слід вказати Постанову КМУ від 08.09.2016 р № 606, в якій визначення як таке не закріплюється, натомість здійснюється посилання на Закон України «Про інформацію».

Виходячи з нормативних варіантів дефініції «суб’єкт владних повноважень», слід виокремити такі групи цих суб’єктів: 1) органи державної влади; 2) органи місцевого самоврядування; 3) посадові, службові особи цих органів; 4) інші суб’єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій.

Дослідження особливостей правового статусу всіх вказаних суб’єктів можуть бути предметом окремих досліджень. У межах цієї публікації розглянемо лише особливості врегулювання питань відшкодування шкоди окремими суб’єктами органів державної влади. Як відомо, державна влада представлена трьома гілками влади – законодавчою, виконавчою та судовою. У цій публікації зупинимось лише на законодавчій гілці.

Стаття 75 Конституції України закріплює, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є ВРУ. Нормативно-правова база, на підставі якої діє і в якій визначаться правовий статус ВРУ, доволі значна, про що свідчать результати ознайомлення з підрозділом «Правова база діяльності парламенту» у Розділі «Законодавство» на офіційному сайті ВРУ. Крім перелічених там нормативно-правових актів, слід враховувати також і декілька рішень КСУ, які так чи інакше стосуються питань правового статусу ВРУ, зокрема: Рішення КСУ від 10.09.2009 р. № 20-рп/2009; від 07.07.1998 р. №11-рп/98; від 17.10.2002 р. №17-рп/2002 та деякі інші.

Аналіз змісту наведених вище нормативно-правових актів свідчить про можливість виокремлення таких основних напрямків діяльності органу законодавчої влади: 1) прийняття законів з питань, які окреслені у ст. 92 Конституції України (це основне призначення ВРУ); 2) прийняття інших, крім законів, нормативно-правових актів (постанов, резолюцій, заяв, звернень, декларацій), що випливає зі змісту ст. 91 Конституції України та ч. 2 ст. 46 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України»; 3) здійснення контролю (як у прямій, так і в опосередкованій формі) за функціонуванням інституту Президента України, виконавчої та судової гілок влади, вищих посадових осіб держави. Як вірно зазначає Р.С. Мельник, останній напрямок діяльності ВРУ виконується шляхом погодження призначення відповідних посадових осіб на певні посади, перевірок їх діяльності, звільнення [1, с. 21].

Насамперед, слід визначитись із питанням, який статус має ВРУ, що це за орган. Попри уявну легкість відповіді на нього, вона є не такою простою, про що свідчить Рішення КСУ № 17-рп/2002 від 17.10.2002 р. у справі № 1-6/2002 щодо повноважності ВРУ. Саме у цій справі народні депутати України звертались за роз’ясненням: що таке ВРУ як орган (законодавчої) влади; у чому полягає юридичний зміст категорії «орган» (в даному випадку – для ВРУ); які формально-юридичні ознаки надають певній кількості народних депутатів України діяти як орган державної (законодавчої) влади і здійснювати усі повноваження та функції, визначені Конституцією України. У своєму Рішенні КСУ зазначив, що ВРУ як орган державної влади є колегіальним органом, який складають 450 народних депутатів України, а повноваження цього колегіального органу реалізуються спільною діяльністю народних депутатів на засіданнях ВРУ під час її сесій. Зазначалось також, що формування шляхом прямих виборів і функціонування на засадах колегіальності забезпечують ВРУ характер представницького органу. У Рішенні окремо наголошувалось про особливі зв’язки між повноваженнями кожного окремого народного депутата України і компетенцією ВРУ загалом.

З’ясувавши правовий статус ВРУ, необхідно розглянути й правовий статус її структурних елементів та народних депутатів України, який регулюється спеціальними щодо цих суб’єктів законодавчими актами. Насамперед, згадаємо про Закон України № 890-VI від 15.01.2009 р. «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України», де у перших трьох частинах ст. 1 надавались визначення відповідних комісій ВРУ, натомість, відразу ж зауважимо, що Рішенням КСУ № 20-рп/2009 від 10.09.2009 р. (Справа № 1-26/2009), цей Закон було визнано неконституційним. Нами було проаналізовано зміст положень цього Закону та з’ясовано, що про «шкоду» та «відшкодування» у ньому йдеться лише щодо інших суб’єктів (відшкодування витрат запрошеним особам), а питанням відповідальності хоча і присвячено окремий розділ, натомість у ньому йдеться про відповідальність інших, ніж народні депутати як члени відповідних комітетів і комісій, суб’єктів.

Відповідно до Закону України № 116/95-ВР від 04.04.1995 р. «Про комітети Верховної Ради України», комітетом ВРУ є її орган, який утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень ВРУ, виконання контрольних функцій (ч. 1 ст. 1 Закону). Аналіз змісту цього законодавчого акту свідчить, що ані про «шкоду», ані про «відшкодування» у ньому не згадується, що ж стосується «відповідальності», згадку про неї вміщують декілька норм (ч. 4 ст. 18; ч. 2 ст. 46; п. 3 ч. 5 ст. 50, чч. 1, 2 ст. 57), які не стосуються жодного, крім кримінальної, різновиду відповідальності.

Правовий статус та особливості діяльності апарату ВРУ регулюється відповідним Положенням № 769 від 25.08.2011 р. та Постановою ВРУ № 1678-III від 20.04.2000 р., натомість цей суб’єкт не включається у зміст поняття «законодавчий орган», відтак зупинятись на ньому не будемо.

Аналіз змісту Закону України № 2790-XII від 17.11.1992 р. «Про статус народного депутата України» свідчить, що про «відшкодування» у ньому йдеться лише щодо витрат, яких зазнали самі депутати, а стосовно поняття «шкода» він вміщує лише одне згадування, зокрема в абз. 2 ч. 1 ст. 17 Закону йдеться про те, що народний депутат має не завдавати своїми вчинками шкоди Україні та її громадянам. Натомість жодної відповідальності за порушення цієї вимоги у цьому Законі не встановлено. Загалом, що стосується питань відповідальності народних депутатів у Законі їх врегулюванню присвячені ч. 3 ст. 7, ч. 5 ст. 10, чч. 1, 3 ст. 27, Розділ V, аналіз змісту яких свідчить, що відповідальність за порушення вимог цього Закону самими народними депутатами не встановлюється, так само як не передбачається можливість відшкодування завданої депутатом шкоди. Щодо тих нормативно-правових актів, до яких Закон «відсилає» – Конституції України та Закону України № 1861-VI від 10.02.2010 р. «Про Регламент Верховної Ради України», аналіз змісту норм відповідних нормативно-правових актів свідчить про закріплення у Конституції лише декількох норм щодо «шкоди», «відшкодування» та «відповідальності» (ч. 2 ст. 19; ч. 3 ст. 32; ст. 56; ч. 3 ст. 62; чч. 1, 2 ст. 80; п. 22 ч. 1 ст. 92; ст. 146; ч. 3 ст. 152), що є зрозумілим, адже Конституція лише окреслює основні питання, а більш детальне їх врегулювання здійснюється спеціальними законами та підзаконними нормативно-правовими актами. Отже, Конституція закріплює: 1) одну пряму норму (ст. 56), в якій: закріплено обов’язок відшкодування шкоди; встановлено, що суб’єктом відшкодування є держава або органи місцевого самоврядування; встановлено підстави для відшкодування, якими є незаконні рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб; встановлено умову відшкодування шкоди, якою є її завдання при здійсненні цими суб’єктами своїх повноважень; 2) декілька інших (спеціальних) норм, які можуть бути використані у конкретних ситуаціях, про які йдеться у змісті цих норм (щодо незаконних дій з інформацією, щодо незаконного засудження тощо).

У Регламенті щодо врегулювання питань можливості притягнення народних депутатів до відповідальності майже не йдеться, за винятком особливостей (порівняно з іншими громадянами) притягнення до кримінальної відповідальності. У цих актах не йдеться про відшкодування шкоди конкретно щодо цих суб’єктів у порядку будь-якого з різновидів судочинства.

Правовий статус і умови діяльності помічника народного депутата регулюється Законом України «Про статус народного депутата України» та постановою ВРУ № 379/95-ВР від 13.10.1995 р. «Про затвердження Положення про помічника-консультанта народного депутата України» № 379/95-ВР від 13.10.1995 р. Про відшкодування у цьому положенні йдеться лише у сенсі відшкодування витрат, пов’язаних із його діяльністю (ст. 4.7); про відповідальність – у сенсі відповідальності самого депутата щодо правомірності своїх рішень з питань персонального підбору кандидатур на посаду помічника-консультанта (ст. 3.1).

Отже, у законодавстві, яким регулюється правовий статус ВРУ, народних депутатів, комітетів ВРУ, інших структурних її елементів та пов’язаних із нею суб’єктів, спеціальні, тобто розраховані безпосередньо на цих суб’єктів норми, які б регулювали випадки відшкодування завданої їхніми рішеннями, діями чи бездіяльністю шкоди, відсутні. Натомість потенційно вони можуть бути суб’єктами, до яких можуть пред’являтись вимоги про відшкодування шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні владних повноважень, а саме відшкодування має здійснюватись на підставі загальних норм ст. 96 Конституції України та норм ЦК України. Найчастіше, враховуючи специфіку діяльності відповідного органу та призначення законодавчої гілки влади, питання про відшкодування шкоди можуть виникати не за ст. 1173 ЦК України, а за ст. 1175 щодо відшкодування шкоди, завданої органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності.

Література:

1. Мельник Р. С., Бевзенко В. М. Загальне адміністративне право: [навч. посіб.] / За заг. ред. Р. С. Мельника. – К. : Ваіте, 2014. – 376 с.

_____________________

Науковий керівник: Блокан І.В., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права Запорізького національного університету

Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота