ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ ДОВІРЧОЇ ВЛАСНОСТІ У ПРАВО УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ ДОВІРЧОЇ ВЛАСНОСТІ У ПРАВО УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

01.05.2018 12:00

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Хілініченко Віктор Вікторович, студент ІІ курсу магістратури Київського національного університету імені Тараса Шевченка


Частиною другою статті 316 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) у правову систему України було введено нове, невідоме раніше поняття – довірча власність [1]. При цьому, зауважимо, законодавець не надав визначення цьому поняттю та не розкрив його зміст і характеристики ні в зазначеній статті ЦК, ні в жодному іншому нормативно-правовому акті. Попри це, український бізнес активно використовує довірчу власність для корпоративного структурування, оптимізації податкового навантаження та захисту підприємств від недружнього поглинання. Така байдужість законодавця до вкрай важливого правового інституту суперечить прагненню України влитися в європейський економічний простір, оскільки серед найбільш розвинутих європейських держав існує тенденція до використання довірчої власності та регулювання її на належному рівні.

Перешкодою для нашого законодавця в цьому питанні є те, що на думку багатьох правників, романо-германська правова система не передбачає можливості «розщеплення» права власності на законне та бенефіціарне, а тому інститут довірчої власності суперечитиме українському публічному порядку. Однак на сьогодні в європейських країнах існує система національних та міжнародних правових актів, які дозволяють «примирити» різне бачення права власності у континентальному та англо-американському праві. 

Зокрема, центральним міжнародним правовим актом, присвяченим довірчій власності, на сьогодні є Гаазька Конвенція про право, що застосовується до трастів та їх визнання від 1 липня 1985 року (далі – Конвенція). Слід зазначити, що Конвенція при визначенні поняття довірчої власності використовує формулювання «передача майна під контроль», не конкретизуючи таким чином, чи є це передача майна у власність, в управління, у зберігання тощо [2, с. 66].

Конвенція застосовується Договірними Державами до трастів незалежно від дати, коли вони були створені. Однак, Договірна Держава має право не застосовувати Конвенцію до трастів, створених до дати набрання чинності Конвенції для цієї Держави. Зокрема, в Англії Конвенція застосовується до будь-яких трастів, незалежно від того, ким або яким чином вони були створені після 01.08.1989 р. за умови відповідності праву Англії [2, с. 68].

Наразі Конвенція набула чинності для 14 держав, серед яких Нідерланди, Великобританія, Люксембург, Кіпр, Італія, Мальта, Монако, Сан-Марино, Швейцарія [3].

Держави, які ратифікували Конвенцію, на рівні національного законодавства розробили інститути, що дозволяють визнавати та використовувати довірчу власність, якщо не в класичному вигляді трасту, то принаймні через близькі за змістом «трастоподібні конструкції».

Зокрема, вчена Г.В. Буяджи вважає унікальним у цьому аспекті досвід Італії, яка першою з європейських держав ратифікувала Конвенцію та дозволяє утворювати не лише міжнародні трасти, а й національні (суб’єктами яких є резиденти Італії) за умови підпорядкування їх праву, що визнає траст [4, с. 9-10].

Як відзначають італійські дослідники, спочатку такий підхід був сприйнятий доктриною скептично, однак згодом такі трасти стали визнаватися як науковцями, так і на практиці, зокрема судами. Єдиною підставою визнання такого трасту недійсним на практиці є умисне підпорядкування правовідносин іншому правопорядку із шахрайськими цілями [5, с. 18].

Іншим прикладом європейської держави, в якій імплементовано інститут довірчої власності, є Франція. Дискусія щодо цього тривала протягом кількох років і її результатом стало прийняття спеціального Закону Франції «Про фідуцію» від 19 лютого 2007 року, яким у французький Цивільний кодекс (далі – ФЦК) було введено розділ XIV «Фідуція» [6]. 

Згідно зі ст. 2011 ФЦК, фідуція – це правочин, за допомогою якого один або декілька установників передають майно (існуюче чи те, що буде придбано в майбутньому) або його частку, фідуціарію (фідуціаріям), які відокремлюють його від власного майна для здійснення з обумовленою метою дій на користь одного або декількох бенефіціарів. 

На думку вченої К.Г. Некіт, «при цьому виникає так звана цільова власність. Всі угоди, що здійснюються з переданим в цільову (довірчу) власність майном, є предметом самостійного обліку у фідуціарія» [7, с. 822].

На основі аналізу норм ФЦК вчена виділяє такі ознаки фідуції у французькому праві:

- фідуціарні відносини обмежені рамками підприємницької діяльності, оскільки сторонами договору фідуції можуть бути лише підприємці; 

- вимоги до фідуціарія передбачають наявність у нього ліцензії на відповідний вид діяльності;

- строк дії договору обмежується в 33 роки, запобігаючи можливості зловживань у вигляді прихованого відчуження власності; 

- установник може обмежити відповідальність за зобов’язаннями, пов’язаними з фідуцією, лише довіреним майном. Таке обмеження можливе лише у разі прямо вираженої на це згоди кредитора [7, с. 822-823].

Зважаючи на досвід європейських країн, можемо дійти висновку, що думка про невідповідність довірчої власності (трасту) публічному порядку України наразі втрачає свою актуальність. З метою наближення законодавства України до європейських стандартів і актуальних тенденцій, вважаємо за необхідне ратифікувати Гаазьку Конвенцію про право, що застосовується до трастів та їх визнання від 1 липня 1985 року та привести ч. 2 ст. 316 ЦК у відповідність до Конвенції, виклавши її таким чином: «Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном та полягає в передачі майна під контроль управителя в інтересах визначених установником управління осіб або для досягнення визначеної законом або договором мети».

ЛІТЕРАТУРА:

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України // – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15.

2. Онищенко Г.В. Довірчі правовідносини з іноземним елементом. Монографія. – К.: Алерта, 2012. – 268 с.

3. Convention of 1 July 1985 on the Law Applicable to Trusts and on their Recognition // [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://assets.hcch.net/docs/8618ed48-e52f-4d5c-93c1-56d58a610cf5.pdf

4. Буяджи Г. Трасти в Італії та Швейцарії. / Підприємництво, господарство і право. - №7, 2017 – с. 9-13.

5. Ubertazzi B. The Trust in Spanish and Italian Private International Law Part І. Trusts & Trustees. 2006, 12 (10). – р. 14-19.

6. Le code civil des Français. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.legifrance.gouv.fr/affichCode.do?cidTexte=LEGITEXT00000607072.

7. Некіт К.Г. Поняття довірчої власності (трасту) у законодавстві європейських країн та модельних правилах європейського приватного права. / Молодий вчений - №2 (17) – лютий, 2015. – с. 822-825.

________________

Науковий керівник: Буяджи Ганна Володимирівна, кандидат юридичних наук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота