ПРАВО НА ЖИТТЯ В АСПЕКТІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ПРАВО НА ЖИТТЯ В АСПЕКТІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

20.07.2018 11:32

[Секція 2. Конституційне право. Конституційне процесуальне право. Міжнародне право]

Автор: Ковальчук Ірина Миколаївна, студентка факультету права та адміністрації, Ягеллонський університет, Польща


Традиційно для класифікації прав людини використовують теорію поділу прав людини, яку розробив французький правознавець Карел Васак. Основою цієї концепції є генераційний підхід, а саме, поділ прав на три, так звані, покоління чи генерації [14, с. 49].

До прав першої генерації належать громадянські та політичні права, другої – соціально-економічні та культурні, третьої - колективні права, відомі також як права “солідарності” [10, c. 299].

Враховуючи проблематику нашої статті, детальніше розглянемо  саме права першого покоління. Права першої генерації, відомі також як «blue rights” – це основоположні та фундаментальні права, що належать кожній людині від природи та незалежні від держави та політико-правового режиму, що в ній панує. Права першого покоління, на відміну від прав другої та третьої генерації, пов’язані, насамперед, із «негативними» обов’язками держави, які окреслюють навколо людини свого роду бар’єр, який держава не може перетнути, хіба що у випадку охорони цих прав від порушень зі сторони інших суб’єктів [18, с.  97].

Саме до прав першого покоління належить одне з основоположних прав людини - право на життя. Це природне право людини закріплене нормами багатьох міжнародно-правових документів про права людини як на універсальному, так і на регіональному рівнях. Така значна увага обумовлена тим, що велика кількість держав визнає право людини на життя абсолютною цінністю світової цивілізації, оскільки всі інші права втрачають своє значення у випадку загибелі людини [9, с. 10].

При цьому, в межах міжнародної охорони прав людини в цілому та права на життя зокрема, з огляду на географічний діапазон, можна виділити декілька «систем»: а саме американську, африканську, європейську системи охорони прав людини та правову систему ООН [19, с. 36].

Охорона прав людини, що здійснюється в межах ООН, практично не обмежена географічно і, так би мовити, є універсальною. Одним з найфундаментальніших міжнародно-правових актів цієї міжнародної організації є Загальна Декларація Прав Людини, прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року. Загальна Декларація Прав Людини, а саме стаття 3, передбачає те, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність [4].

Низка положень Загальної Декларації Прав Людини стали основою Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (надалі – Пакт), прийнятого ООН 16 грудня 1966 року. Пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки № 2148-VIII від 19 жовтня 1973 року. Правове регулювання права на життя закріплено статтею 6 цього Пакту. Так, частина 1 статті 6 вище вказаного Пакту передбачає, що право на життя є невід'ємне право кожної людини. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Не можна не звернути увагу також на той факт, що значна частина норм цієї статті стосується регулювання проблематики смертної кари. Пакт передбачає можливість застосування такого виду кримінального покарання, як смертна кара, у країнах, які її ще не скасували, тільки при дотриманні чітко окреслених умов, до яких відносяться нижче зазначені: 

- смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини;

- вони можуть виноситися тільки відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і який не суперечить постановам Пакту і Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього;

- смертна кара може бути здійснене тільки на виконання остаточного вироку,  винесеного компетентним судом;

- смертна кара не застосовується за злочини, вчинені особами, що не досягли вісімнадцятирічного віку і щодо вагітних жінок [8].

Резолюцією 44/128 Генеральної Асамблеї ООН 15 грудня 1989 року прийнято Другий факультативний протокол до вище згаданого Пакту (ратифікований Україною 16 березня 2007 року), який спрямований на цілковите скасування смертної кари [4].

Не менш важливим міжнародно-правовим актом ООН, спрямованих на охорону права на життя, є Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (надалі – Конвенція). На цей час Конвенцію ратифікувало 144 держави, в тому числі Україна. Статтею 2 Конвенції закріплено правову дефініцію поняття «геноцид», згідно з якою ним є будь-які з наступних дій, здійснюваних з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

- вбивство членів цієї групи;

- нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

- навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;

- дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;

- насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

При цьому, справи осіб, що підозрюються в здійсненні геноциду, розглядаються компетентним судом тієї держави, на території якої було здійснено геноцид, чи відповідним міжнародним кримінальним судом [6].

Що ж до американської системи охорони прав, то її провідним інструментом виступає Американська конвенція про права людини, знана також як Пакт Сан-Хосе, яка прийнята в 1969 році та набрала юридичної сили в 1978 році. Цей міжнародно-правовий документ ратифікувало 24 держави Латинської Америки [17, с. 100]. Право на життя гарантовано статтею 4 Пакту Сан-Хосе, де передбачено, що кожна особа має право на повагу до її життя. При цьому, це право захищається законом, як правило, від моменту зачаття і ніхто не може свавільно бути позбавлений його. Вагома частина вище вказаної статті присвячена правовій регуляції проблематики смертної кари. Відтак, цей міжнародно-правовий акт все ж таки передбачає можливість застосування смертної кари тільки при дотриманні чітко окреслених умов, до яких відносяться:

- застосування смертної кари тільки за найтяжчі злочини;

- наявність вироку, що набрав законної сили та винесеного компетентним судом;

- нормативний акт, що передбачає можливість застосування смертної кари, ввійшов в життя до вчинення злочину, за який передбачена смертна кара – заборона зворотної дії в часі норми, що передбачає смертну кару;

- смертна кара в жодному випадку не застосовується за політичні злочини чи пов’язані з ними загальні злочини;

- заборона застосування смертної кари до осіб, які на момент вчинення злочину не досягли 18-річного віку, були старші 70-ти років та вагітних жінок [1].

В африканській системі охорони прав ключовим правовим інструментом є Африканська хартія прав людини і народів, іменована також Банжульською хартією, що була прийнята 06 червня 1981 року на 18 сесії Асамблеї глав держав та урядів Організації Африканської Єдності і набула чинності 21 жовтня 1986 року [15, с. 44].

Правове регулювання права на життя зосереджено в статті 4 цього міжнародно-правового документа, де гарантовано право кожної людини на повагу до її життя і особистої недоторканності. Гарантується, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений цього права [2].

Аналізуючи нормативно-правове регулювання права на життя європейської системи охорони прав, не можна оминути увагою правових актів, прийнятих Радою Європи. Одним з провідних міжнародно-правових актів цієї міжнародної міжурядової організації є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – ЄКПЛ) підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими державами в Римі. Верховна Рада України 17 липня 1997 року ратифікувала ЄКПЛ і вона стала частиною національного законодавства України. Частина 1 статті 2 ЄКПЛ гарантує кожному право на життя. При цьому, частина 2 вище вказаної статті окреслює 3 випадки, коли позбавлення життя не вважається порушенням. Відтак, відповідно до ЄКПЛ, позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення статті 2 ЄКПЛ, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

- для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

- для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

- при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання [7].

Окрім всього вище описаного, варто зазначити також і ту обставину, що частина 2 ЄКПЛ, як і Пакт, передбачає можливість застосування смертної кари. 

Значний крок спрямований на скасування смертної кари Рада Європи здійснила 28 квітня 1983 року, шляхом прийняття  Протоколу № 6 до ЄКПЛ. Цей міжнародно-правовий акт поширює свою юридичну силу на всіх держав-сторін ЄКПЛ, за винятком Російської Федерації, Арменії та Азербайджану.

Стаття 1 Протоколу № 6 до ЄКПЛ гарантує скасування смертної кари. Єдиним винятком з вище зазначеної правової норми, як передбачено статтею 2 Протоколу № 6 до ЄКПЛ, є можливість держави передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або невідворотної загрози війни. Держава, що прийняла це застереження, повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення національного законодавства [11]. 

Застосування смертної кари у випадках, передбачених статтею 2 ЄКПЛ та Протоколом № 6 до неї підлягають ще ряду обмежень, що випливає з інших положень Конвенції, а саме:

- смертна кара може бути застосована лише на підставі справедливого та публічного судового розгляду  (стаття 6 ЄКПЛ);

- не повинно бути ніякої дискримінації щодо можливості застосування помилування чи пом’якшення вироку (стаття 14 у поєднанні зі статтею 2 ЄКПЛ);

- смертна кара повинна бути пропорційною вчиненому злочину (тобто застосована лише за найтяжчі злочини) і бути здійснена таким чином, щоб це не робило її жорстоким, нелюдським або принизливим ставленням (стаття 3 ЄКПЛ).

Остаточну спробу скасування смертної кари Рада Європи здійснила 03 травня 2002 року шляхом прийняття Протоколу № 13 до ЄКПЛ, який стосується скасування смертної кари за всіх обставин та передбачав скасування смертної кари за будь-яких обставин, в тому числі відносно дій, скоєних під час війни або неминучої загрози війни [12]. Україна ратифікувала Протокол № 13 Законом України № 318-IV від 28 листопада 2002 року.

Якщо ж досліджувати право на життя з позиції правових надбань -  Європейського Союзу (надалі – ЄС), то, безсумнівно, не можна не згадати Хартії основних прав ЄС (надалі – Хартія), що набула юридичною сили разом із набрання чинності Лісабонського договору, а саме 01 грудня 2009 року. Стаття 2 Хартії закріплює положення, що кожна особа має право на життя; ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений [16]. Але, Хартія є міжнародно-правовим актом ЄЄ, а відтак, поширює свою юридичну силу на держави-членів ЄС. Станом на сьогодні Україна не є членом ЄС. А відтак, вище вказана Хартія не поширює свою юридичну силу на нашу державу.

Висновки. Право на життя є одним з основоположних прав людини, невідчужуваним та невід’ємним від людини. Саме гарантування та охорона цього права становить масивне підґрунтя для забезпечення всіх інших прав людини, передбачених міжнародним та національним правом. Саме тому, правове регулювання права на життя знайшло своє відображення в численній кількості міжнародно-правових актів різноманітних міжнародних організацій. Проте, правова природа характеризованого нами права може відрізнятися залежно від регіону, в якому здійснюється міжнародно-правове регулювання. Відтак, в межах міжнародного регулювання права на життя, з огляду на географічний діапазон, можна виділити декілька доволі різноманітних «систем»: а саме американську, африканську, європейську системи охорони прав людини та правову систему ООН. При цьому, одностайність серед міжнародних організацій відсутня, насамперед щодо питання обмеження права на життя, в тому числі застосування смертної кари. 

Література:

1. Американська конвенція про права людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oas.org/dil/treaties_B 32_American_Convention_on_Human_Rights_sign.htm.

2. Африканська хартія прав людини і народів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hrlibrary.umn.edu/russian/instree/Rz1afchar.htm.

3. Другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що стосується скасування смертної кари [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_187.

4. Загальна декларація прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

5. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» 23 лютого 2006 року № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30. – Ст. 260.

6. Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_155.

7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/ru/995_004.

8. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/995_042.

9. Мірошниченко О. А. Право людини на життя (теорія та практика міжнародного співробітництва) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11 / Ольга Анатоліївна Мірошниченко ; Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. – Х., 2005. – 18 с.

10. Мушак Н. Б. Концептуальні підходи до класифікації прав людини в умовах глобалізаційних процесів / Н. Б. Мушак // Часопис Київського університету права. – 2011. – № 2. – С. 298 – 301.

11. Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/994_802.

12. Протокол № 13 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за всіх обставин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/994_180.

13. Радзієвська В. Права людини нового покоління та їх міжнародно-правове регулювання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ Nvknuvs/20105/radzivsa.ht

14. Роговик О. Д. Історія розвитку африканської системи захисту прав людини в 1979–2002 рр. / О. Д. Роговик // Прао і суспільство. – 2015. - № 3(3). – С. 44-50.

15. Хартія основних прав Європейського Союзу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_524.

16. Хейфес В., Хадорич Л. Достижения и проблемы межамериканской системы защиты прав человека в новом региональном контексте [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vestnik.spbu.ru/html15/s06/s06v3/10.pdf.

17. Hołda J. Prawa człowieka: zarys wykładu / J. Hołda, Z. Hołda, D. Ostrowska, J.A. Rybczyńska. – Kraków: Zakamycze, 2004. – 171 c.

18. Wasiński M.J. Prawa człowieka w zarysie. Skrypt wykładu / M.J. Wasiński. – Łódź, 2014. – 138 c.

19. Wasiński M.J. Ochrona praw człowieka w orzecznictwie Europejskogo Trybunału Praw Człowieka / M.J. Wasiński [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.grocjusz.edu.pl/Materials/mw_k_pcz_2013-5.pdf.

Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота