ДО ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАЧЕНІСТЬ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ - Наукова спільнота

Вас вітає Наукова спільнота!

Вітаємо на нашому сайті

ДО ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАЧЕНІСТЬ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

21.02.2019 20:25

[Секція 2. Конституційне право. Конституційне процесуальне право. Міжнародне право]

Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу


До основоположних ідей правової системи відноситься принцип юридичної визначеності, який, встановлює гарантування необхідності стабільного та несуперечливого правового статусу особи, а також можливість передбачення нею правових наслідків своїх дій. Він відтворений у джерелах права ЄС, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та застосовується у практиці Європейського суду з прав людини. В той же час, на переконання більшості дослідників, попри формальну кваліфікацію правової певності у якості принципу, вона все ж має не самостійне значення, а є частиною нормативного змісту конституційного принципу верховенства права. 

Оскільки Конвенція не розкриває сутності принципово важливих правових понять у системі захисту прав людини, дану функцію покликаний здійснювати Європейський суд. Це відбувається шляхом тлумачення статей Конвенції при розгляді конкретних справ, і у такий спосіб напрацьовуються загальні підходи до усвідомлення якості та ефективності правил, які забезпечують реалізацію прав і свобод людини, встановлюється рівень моральності, справедливості та гуманності національних джерел права. У справі «L. та V. проти Австрії» Європейський суд з прав людини наголосив, що «Конвенція — це живий інструмент, який необхідно тлумачити у світлі умов сьогодення» [1]. Практика Європейського Суду досить динамічна, вона враховує виникнення нових відносин та розвиток правової думки, і за таких обставин трансформується та розширено тлумачиться зміст прав та свобод, гарантованих Конвенцією, та механізми їх дотримання і захисту.

При цьому, встановлюючи у своїй прецедентній практиці правила поведінки на майбутнє, ЄСПЛ неухильно дотримується доктрини фактичної обов’язковості раніше прийнятих рішень. Визнаючи формальну відсутність доктрини прецеденту, Суд послідовно дотримується своєї попередньої практики. При цьому Суд ніколи прямо не посилається на доктрину stare decisis, що є основою дії прецедентного права у країнах англо-саксонської правової сім’ї, але формула, яку він використовує, зокрема, щодо відповідності незмінної судової практики або усталеного прецедентного права, як і цитування при прийнятті рішень попередніх судових рішень або застосування формули «mutatis mutandis», може бути синонімом цієї доктрини [2, c. 326].

На базі практики Європейського суду, яка постійно оновлюється, напрацьовуються нові підходи, які дають можливість більш глибоко дослідити реальну сутність тих чи інших проявів різноманітних принципів, у тому числі і правової визначеності. Тож, наразі дискусія про зміст останнього є дуже далекою від завершення. Зокрема, на даний час, як у науці, так і в судовій практиці, не досягнуто одноманітного розуміння змісту вказаного принципу, не встановлена його правова природа. Так, нез’ясованими залишаються питання визначеності правозастосовних рішень в сенсі їхньої справедливості та моральності, тоді як більшість сучасних публікацій зводиться лише до аналізу законності судових вердиктів. 

Застосування права є другим за значенням після правотворчості чинником, що «істотно впливає на правове регулювання, притому впливає у самому ході, у процесі впливу права на суспільні відносини»; «органи застосування права в оптимальному випадку продовжують «справу», розпочату правотворчістю», вони «покликані забезпечити приведення в життя юридичні норми, виражені в них загальні програми поведінки, конкретизоване їх втілення в реальних життєвих процесах з урахуванням особливостей тієї чи іншої конкретної ситуації» [3, с. 259]. Серед принципів, що забезпечують належне  застосування норм права, поряд з обґрунтованістю, доцільністю, справедливістю та розумністю у науковій доктрині виділяють принцип правової визначеності. При цьому вказується, що останній охоплює різні сенсові значення, що опосередковуються сферою його реалізації. Отже, принцип юридичної певності ставить конкретні вимоги не тільки до нормативно-правових актів, але й до практики їх застосування. Зокрема, одним з визначальних чинників щодо результативності є певність судової реалізації норм права.

У своїх справах . Європейський суд постійно підкреслює, що параграф 1 ст. 6 Конвенції охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його громадянських прав і обов’язків. У цьому сенсі «право на суд» розуміється як право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ становить одну із складових цього права (рішення у справі «Хорнсбі проти Греції» [4, п. 40]. Фактично дане право є невід’ємним елементом більш загального права, передбаченого даною статтею – права на справедливий суд, яке включає до свого змісту декілька елементів. В науці запропоновано виокремити основні елементи права на справедливий судовий розгляд, які безпосередньо випливають із формулювання ст. 6 і значною мірою визначені у ході розгляду справ Судом. Зокрема, окрім права на доступ до суду, воно містить такі складові, як право на судовий розгляд протягом розумного строку; право на безсторонній та незалежний суд; право на справедливий судовий розгляд; право на суд, встановлений законом; право на виконання рішення суду протягом розумного строку тощо. І при реалізації всіх зазначених повноважень суб’єктові має бути гарантована правова визначеність застосування судом правових норм, що регулюють його поведінку. Саме в такому сенсі ЄСПЛ зазначив, що принцип правової визначеності невід’ємно властивий праву Конвенції [5].

Прецедентні рішення Європейського суду з прав людини мають обов’язковий характер для Високих Договірних сторін, котрі підписали Конвенцію 1950 року. Процедура виконання рішень Європейського суду з прав людини полягає у виконанні трьох напрямків дій: сплата справедливої сатисфакції; виконання рішень по відношенню до конкретної особи (бо в деяких випадках рішення ЄСПЛ може мати наслідком перегляд всіх раніше прийнятих рішень стосовно заявника, але не у всіх випадках); і третя частина зобов'язань, яку має здійснити держава, це зробити так, щоб із цієї конкретної підстави люди більше не зверталися до ЄСПЛ. І не тому, що їм заборонять, а тому, що в законодавство будуть внесені відповідні зміни, які дозволять людям вирішувати цю проблему на національному рівні [6, c. 79]. Тож, результативність рішень ЄСПЛ щодо конкретної справи забезпечується здійснення державою, щодо якої воно винесене, заходів загального характеру, спрямованих на удосконалення свого національного законодавства, усунення передумов для подальших подібних порушень прав людини і основоположних свобод. Значну роль при цьому відводиться і питанням удосконалення судової практики та приведення її до рівня європейських вимог. 

Отже, позиція Європейського суду стосується не лише Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вона має істотне значення також для національної судової практики, якій належить важлива роль у впровадженні в життя принципу юридичної визначеності при правозастосуванні. Це особливо важливо для української судової системи, яка наразі дуже страждає, у тому числі і в плані свого міжнародного іміджу, від неправильного застосування практики ЄСПЛ. Переважно то відбувається у зв’язку з незадовільнм володінням прийомами, що дозволяють реалізовувати матеріальні та процесуальні вимоги тієї чи іншої статті Конвенції. В українських судах практично відсутні навички стосовно систематизації правових позицій ЄСПЛ за статтями Конвенції як у рішеннях проти України, так і інших держав, та адаптування їхнього значення до конкретних випадків національного правозастосування. 

Власне, певні кроки для вирішення вказаної проблеми в Україні робляться. Так, указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006 затверджена Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні, метою якої зазначено вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, забезпечення становлення судівництва як єдиної системи судового устрою та судочинства, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і гарантує право особи на справедливий суд. Пункт 4 розділу ІІ даного документу присвячено проблекмам юридичної визначеності, однаковості судової практики і відкритості судових рішень. За його змістом судові рішення мають відповідати критеріям юридичної визначеності та однаковості практики. Цього необхідно досягати незалежно від якості законодавства, яке, не виключено, може бути нечітким, суперечливим або таким, що містить прогалини. Суд, застосовуючи положення закону,  повинен ураховувати цілі та намір законодавця, інтерпретувати його, виходячи з принципу верховенства права [7]. Втім, попри благі наміри, ситуація із вдосконаленням судівництва, у тому числі і стосовно визначеності правозастосування, з часу прийняття Концепції не набула прогресивних зрушень. Про це переконливо свідчить, в першу чергу, практика ЄСПЛ, який щороку приймає все більше рішень проти України. 

Саме основоположне визначення «справедливе судочинство» може розглядатися у двох іпостасях. По-перше, в матеріальному аспекті, як прояв справедливості кожного судового рішення по суті, при цьому конкретні права та обов’язки особи, характер її поведінки повинен забезпечуватися згідно з матеріально-правовими засадами справедливості, прийнятими нормативно та такими, що відповідають інтересам та моралі конкретної особи та суспільства в цілому. По-друге, має бути гарантована процесуальна справедливість, що передбачає розгляд справи у суворій відповідності до певних судових процедур та механізмів. Насправді, дотриматися вказаних вимог правозастосовному органу буває не завжди просто. Адже, вирішуючи справу, суд, передовсім, має керуватися законом. Між тим, закон - явище суб’єктивне. Навряд чи можна з певністю сказати, що усі закони є вірними по суті та справедливими. Більше того, в літературі прийнято констатувати певну утопію пріоритету законності, за якою всі норми цілком зрозумілі, не суперечать одна одній, відомі всім громадянам і ніколи не мають зворотної сили [8, c. 45].

Список використаних джерел:

1. Рішення ЄСПЛ від 9 січня 2003 року у справі «L. та V. проти Австрії» (L. and V. v. Austria), заява № 39392/98, № 39829/98, URL: https://www.crin.org/en/library/legal-database/l-and-v-v-austria

2. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. К.: Реферат, 2007. – 640 с.

3. Алексеев С.С. Теория права. М. : БЕК, 1995. 320 с.

4. Рішення ЄСПЛ від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), заява № 21722/11. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/980_079

5. Рішення ЄСПЛ від 13 липня 1979 р у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium), заява №  6833/74 URL: http://www.echr.ru/documents/doc/2461417/2461417.htm.

6. Лутковська В. Однієї державної волі замало. Збірник виступів. Українська Гельсінська спілка з прав людини «Precedent UA – 2015» / Аркадій Бущенко, Олена Сапожнікова, Олег Шинкаренко.— К. : КВІЦ, 2015. 412 с.: - С.79-81.

7. Указ Президента України від 10.05.2006 № 361/2006 «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів». URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/361/2006.

8. Fuller L. The Morality of Law. Yale University Press, 1969. 262 р.



допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Конференції

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014