СТОСОВНО ФУНДАМЕНТАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ ІДЕЇ ВІДНОВЛЕННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

СТОСОВНО ФУНДАМЕНТАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ ІДЕЇ ВІДНОВЛЕННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ

29.10.2019 13:42

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу


Ефективне юридичне опосередкування діяльності учасників приватноправових відносин у часі є досить важливим елементом забезпечення реалізації та захисту суб’єктивних прав особи. При здійсненні охоронно-правових захисних заходів у судовому порядку важливим запобіжником для досягнення справедливості є дотримання носієм права, яке порушене, строків пред’явлення домагання – позовної давності, а обов’язком юрисдикційного органу – належна оцінка цього факту та встановлення обставин, які пов’язані з даною темпоральною категорією. З правила ч. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України слідує, що суд повинен з’ясувати причини пропуску давнісного строку за всіма вимогами управненої особи та, у випадку визнання причин його поважними, здійснити повноваження щодо захисту цивільного права. Таким чином, відновлення давності відбувається не автоматично, а лише після прийняття судом відповідного рішення щодо оцінки поважності не вчинення дій з реалізації матеріального права на позов саме упродовж перебігу конкретного давнісного строку. Якщо певна юридично значима обставина негативно вплинула на можливість кредитора звернутися до суду, то цілком справедливо, що відбудеться відновлення позовної давності. 

Разом з тим, мусимо конкретизувати сам зміст поняття «відновлення позовної давності», аби уникнути неправильного його використання та запобігти методологічним помилкам. У сучасній цивілістичній доктрині доводиться зустрічати думки про те, що з відновленням позовної давності одночасно відновлюється саме регулятивне цивільне право, яке було порушене [1, c. 142]. Насправді, це не так. Існування регулятивного матеріального права, так же як і охоронного,  не залежить від спливу позовної давності. Відновлюється не якесь припинене раніше право, а можливість захисту регулятивного права через примусову реалізацію охоронного. Отже, відновлення позовної давності означає те, що порушене право буде мати судовий захист навіть поза часовими межами існування охоронного права на позов. Щоб відновити позовну давність, правозастосовному органу слід спершу переконатися, що давнісний строк минув. Для цього треба визначитися, по-перше, яка тривалість давності за відповідними вимогами, по-друге, коли починається її перебіг, і, по-третє, коли цей перебіг скінчився з урахуванням можливого його переривання чи зупинення. Невиконання даного обов’язку може призвести до нез’ясування окремих обставин справи, в результаті чого цивільне право, яке потрібно було захистити, залишиться без такого захисту.

За правовою ідеєю, втіленою у конкретні приписи законодавства, у разі відновлення давності, пропущеної за поважності причин, захищається право, яке вже втратило примусову здатність. На перший погляд, то не логічно. Давайте більш детально проаналізуємо зазначену ситуацію. Що таке позовна давність? Це, як всім відомо, строк існування охоронного повноваження особи щодо захисту свого права шляхом звернення до суду. Як і будь-який матеріально-правовий строк, він встановлює темпоральні межі існування певного повноваження, в даному разі – позовного домагання. У разі звернення правоволодільця до суду протягом вказаного строку (тобто при належній реалізації домагання)  виникає інше суб’єктивне право – отримати судовий захист свого порушеного права. Тож чи може існувати право на отримання судового захисту шляхом примусової реалізації охоронної вимоги після нереалізації носієм позовного домагання протягом встановленого для цього строку? Попри, здавалося б, риторичність питання, не будемо поспішати з висновками. Цивільне законодавство досить послідовно веде мову про можливість реалізації матеріального охоронного права у примусовому порядку за допомогою державних юрисдикційних органів. 

Як же пояснити дану неевклідову конфігурацію, коли судовий захист відбувається після втрати особою права на позов? Для того, щоб зрозуміти сутність даного явища, необхідно чітко усвідомити різницю між досить однотипними, але не тотожними категоріями: «матеріальне право на позов» і «охоронне право». В результаті порушення регулятивного матеріального права виникає нове правовідношення охоронного змісту. У кредитора за даним відношенням з’являються повноваження вимагати усунення негативних наслідків, викликаних порушенням: виконання попереднього обов’язку в натурі, відшкодувати заподіяні збитки, сплатити неустойку, припинити порушення, відновити попередній стан тощо. Їм кореспондує охоронний обов’язок боржника виконати чи сприйняти вказані вимоги. Важливо, що дані зобов’язальні взаємини відбуваються вже в межах охоронного правовідношення, а не трансформованого регулятивного. І боржник в ньому опиняється не завдяки реалізації ним загальноцивільстичного принципу свободи волі, а в силу вказівки закону. Реалізація охоронно-правового зобов’язання, як і будь-якого іншого, може здійснюватися активними діями як кредитора, так і боржника (в переважній кількості випадків).  Тривалість даного відношення законом, як правило, не обмежена. Це означає, що виконання боржником свого обов’язку щодо сплати штрафу через десять років буде належним в межах охоронного відношення. 

Втім, закон для даного правовідношення, на відміну від регулятивного, надає певні преференції одній із сторін: він запроваджує участь держави в якості посередника між кредитором і божником. Такий посередник, користуючись санкціонованим повноваженням щодо примусу, сприяє кредитору у реалізації його охоронного права. Отже, приходимо до очевидного висновку: охоронне право кредитора може бути реалізоване або добровільно (в позасудовому порядку), або примусово (за допомогою суду). На відміну від першої процедури, котра аналогічна виконанню регулятивного зобов’язання, друга досить заформалізована. І це зрозуміло, участь держави завжди має бути чітко регламентована самою державою. Це стандартне правило діє в усі часи і в усіх спільнотах. Тож мусимо зважати, що варіант примусової реалізації можливий лише у разі звернення кредитора до суду з належною (з точки зору наявності процесуальних передумов) позовною заявою. Закон також встановлює максимальну тривалість для такого звернення – позовну давність. Повноваження особи - кредитора за охоронним зобов’язанням звернутися до держави за посередництвом у реалізації свого права шляхом застосування примусу до боржника кваліфікується як право на позов в матеріальному сенсі або позовне домагання і є лише одним із елементів охоронного права особи. 

Отже, як бачимо, право, що витікає з охоронного відношення, не припиняється із закінченням позовної давності і навіть із відмовою суду в його захисті в зв’язку з пропуском давнісного строку. Більш того, рішення суду про застосування давності до певних вимог якраз і свідчить про те, що право належить кредиторові і боржник має відповідний обов’язок, просто можливості примусового здійснення даного права вичерпалися із спливом строку для звернення до суду. Коментоване законодавче правило про відновлення давності не може означати ніщо інше, як санкціонування примусового здійснення охоронного права особи, котре не припинялося, за межами дії позовного домагання, котре вже припинилося. Аби не руйнувати сталої правової конструкції та досягти необхідного суспільно бажаного ефекту, такий механізм було запроваджено як виняток. Тільки за наявності вельми поважних підстав припустиме поновлення примусової здатності охоронного права. Цей підхід можна вітати, жаль лише, що зовнішні координати обраної правової конфігурації досить розмиті. Скажімо, втрачається чіткість формулювань щодо здійснення матеріального права на позов для отримання судового захисту тільки в межах його тривалості (ст. 256 ЦКУ). 

Законодавство України надає судовим органам можливість відновлення позовної давності, якщо причини її пропуску будуть визнані поважними. При цьому слід повторити, що насправді відновлюється не якийсь строк, а можливість судового захисту порушеного права, незважаючи на неналежну реалізацію позовного домагання – несвоєчасне пред’явлення позову і припинення матеріального права на позов в зв’язку з цим. В цьому і полягає головна відмінність між відновленням давності (повторимо, це умовна назва даного явища) і судовим визнанням давності такою, що не спливла. В літературі вказувалося, що відновлення давнісного строку є правом суду, а не його обов’язком [2, c. 11-12]. Проте норма закону вказує: за таких умов порушене право підлягає захисту. Фраза «підлягає захисту» не залишає можливості для подвійного тлумачення змісту даної норми: правозастосовний орган повинен відновити можливість захисту права. Автори коментованої теорії помилково зводять відновлення права на захист до повноваження суду щодо оцінки поважності обставин, що потягли пропуск давнісного строку. Суд може визнати їх такими, а може й не зробити цього. Від результату оцінки дійсно залежить можливість відновлення, проте, якщо обставини є поважними, юрисдикційний орган не вправі залишити порушене суб’єктивне право без захисту. Звідси висновок: суд не тільки може, але й зобов’язаний захистити цивільне право, щодо якого з поважних причин збіг давнісний строк. Позиція про те, що захист порушеного права у разі поважного пропуску позовної давності є обов’язком юрисдикційного органу, вже мала місце в нашій цивілістичній літературі [3, c. 21].

В даному контексті непересічним є питання, чи може суд відновити давність без заяви позивача?  На нашу думку, відповідь на нього має бути позитивною, і ось чому. Як вказує Кодекс, правозастосовний орган не вправі самостійно виносити на розгляд питання про застосування позовної давності, допоки заяву про це не зробить сторона у спорі. Але, коли така заява буде зроблена, суд не просто може, а мусить провести судове дослідження питання про давність. За принциповою позицією Європейського суду з прав людини правосуддя може вважатися ефективним, коли сторони вправі надати суду зауваження, які вони вважають важливими у справі, і вони були відповідно заслухані, тобто розглянуті судом. Інакше кажучи, суд має проводити належний розгляд поданих документів і доказів, та наведених сторонами аргументів (рішення у справі «Краска проти Швейцарії») [4, п. 30]. Право бути заслуханим, у свою чергу, породжує право бути почутим правозастосовним органом. А гарантією останнього є вимога вмотивованості рішення у конкретній справі, що передбачає обов’язок приймати рішення на основі дослідження фактів та обставин, які мають відношення до конкретної ситуації. 

Перелік використаних джерел:

1. Вострикова Л.Г. Сроки осуществления защиты гражданских прав: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.0.3 Москва, 2000. 159 c.

2. Головко А.А. Действие исковой давности в советском гражданском праве: автореф. дис. …. канд. юрид. наук. Харьков, 1953. – 14 с.

3. Ринг М.П. Исковая давность в новом Гражданском кодексе РСФСР. Советская юстиция. 1964. №19. С.21.

4. Рішення ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі “Kraska v. Switzerland” (Краска проти Швейцарії), заява № 13942/88. URL : http://echr.ketse.com/doc/ 13942.88-en-19930419.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота