ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ВІДНЕСЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА ДО СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ВІДНЕСЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА ДО СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

22.11.2019 18:29

[Секція 7. Господарське право. Господарське процесуальне право. Фінансове право. Банківське право]

Автор: Боровська Ірина Анатоліївна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Національної академії внутрішніх справ, м. Київ; Затилюк Герман Анатолійович, здобувач вищої освіти ступеня бакалавра Національної академії внутрішніх справ, м. Київ


Відповідно до ч. 2 ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання є господарські організації, зареєстровані в установленому законом порядку, а також фізичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці [1]. В свою чергу, виходячи із аналізу положень указаної статті, до господарських організацій відносяться: 1) юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, тобто, всі юридичні особи приватного права, оскільки цей кодекс регулює створення саме цього виду юридичних осіб (ч. 3 ст. 81 ЦК України); 2) комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України; 3) інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. 

Таким чином, у законодавстві майже всі юридичні особи наділені правовим статусом суб’єктів господарювання. Виняток із визначеного законодавством кола суб'єктів господарювання становлять деякі юридичні особи публічного права, а саме органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 8 ГК України). Водночас є хибним висновок, що всі юридичні особи публічного права не мають правового статусу суб’єктів господарювання, оскільки низка юридичних осіб, на які у ЦК України прямо вказується як на юридичні особи публічного права, у ГК України визначаються як суб’єкти господарювання (державні та комунальні підприємства тощо). 

У цій площині слід підтримати думку, висловлену у юридичній літературі, що Цивільний і Господарський кодекси України регулюють одні й ті ж самі питання щодо визначення суб’єкта господарювання по-різному. Така розбіжність у визначенні понять або відсутність їх тлумачення у Цивільному та Господарському кодексах на практиці обумовлює появу суперечливих висновків, які, безумовно, впливають на правозастосування [3, с.129–130].

Варто зазначити, що і у інших нормативно-правових актах, які регулюють правовідносини у сфері провадження господарської діяльності, існує також деяка суперечність та неоднозначність підходів щодо визначення правового статусу таких юридичних осіб як органи державної влади та органи місцевого самоврядування. На відміну від положень ч. 1 ст. 8 ГК України, згідно з якими, як вже зазначалося вище, указані юридичні особи не відносяться до суб’єктів господарювання, у статті 1 Закону України від 11 січня 2001 року «Про захист економічної конкуренції» органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності визнаються суб’єктами господарювання [4]. Крім того, у переліку Державного класифікатора України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» серед організаційно-правових форм господарювання містяться «орган державної влади», «орган місцевого самоврядування» тощо [5].

Вбачається, що  така суперечливість законодавчих приписів пояснюється тим, що хоча органи державної влади та органи місцевого самоврядування не мають статусу суб'єкта господарювання (ч. 1 ст. 8 ГК України), указані особи можуть бути учасниками господарських правовідносин та брати участь у господарській діяльності (ст. 2 ГК України). 

Разом з тим, існування юридичної невизначеності приписів господарського законодавства щодо правового статусу таких юридичних осіб та відсутність єдиного підходу у господарському та цивільному законодавстві в урегулюванні досліджуваного питання ще раз підкреслює необхідність уніфікації, узгодження та гармонізації вітчизняного законодавства з метою однозначності застосування відповідних нормативних приписів. 

Література:

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144.

2. Цивільний кодекс України: від 16.01.2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.

3. Рабінович А. В. Порівняльна характеристика Цивільного та Господарського кодексів України щодо суб’єктів господарювання /А. В. Рабінович // Науковий вісник Львівської комерційної академії. Серія : Юридична. – 2015. – Вип. 1. – С.121 –130.

4. Закон України «Про захист економічної конкуренції»: від 11.01.2001 р. № 2210-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12 – Ст. 64.

5. Державний класифікатор України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» ДК 002:2004, затверджений наказом Держспоживстандарту України від 28 травня 2004 р. № 97, зі змінами внесеними наказом Мінекономрозвитку України від 19 червня 2015 р. № 615 та від 23 лютого 2017 р. № 260 // Київ: Держспоживстандарт України – 2004.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота