ВПЛИВ ДОБРОСОВІСНОСТІ НАБУТТЯ РЕЧІ НА МАЙНОВІ ПРАВА ОСОБИ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ВПЛИВ ДОБРОСОВІСНОСТІ НАБУТТЯ РЕЧІ НА МАЙНОВІ ПРАВА ОСОБИ

17.12.2019 21:14

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу


Суспільна значимість права, яке тривалий час не використовується з огляду на небажання чи неможливість реалізації вірителем своїх повноважень, та, навпаки, досить довге користування боржником майном, всупереч закону та чужому праву, здавна привертали увагу дослідників. Вони розуміли, що фактор часу не може не враховуватися при побудові відповідного юридичного механізму. Втім, у різні історичні періоди правозгашувальне та правовстановлююче значення темпоральних матеріально-правових інститутів та їхня взаємопов’язаність мали далеко не однозначні фахові та нормативні інтерпретації. Дане питання є предметом більш детального дослідження з урахуванням деяких аспектів його поступального розвитку. 

Вважаємо неправильним підхід до оцінювання юридичної природи набувальної давності лише як правонабувного строку, сплив якого має правове значення, який має місце в цивілістичній доктрині [1, c. 289-290]. З ним не можна погодитися, як і взагалі з класифікацією матеріальних строків на правостворюючі та правозгашувальні. Закінчення такого строку, безумовно, є визначальним для набуття права власності, і в цьому полягає цивільно-правова результативність його спливу. Проте, початок та сам перебіг набувальної давності теж має неабияке значення для визначення обсягу матеріальних цивільних прав та обов’язків, правового положення їхніх носіїв. Адже упродовж його перебігу виникають і реалізуються нові права на не титульне користування чужою річчю, з іншого боку – погашається право власності. При цьому прикметно, що для отримання права власності незаконним утримувачем речі не достатньо простого закінчення певного строку, сам процес давнісного володіння мусить також відповідати визначеним у законі вимогам. Такі вимоги щодо характеру володіння здавна були присутні у різних кодифікаціях, хоча, попри збереження певних усталених традицій, їхній зміст міг дещо відрізнятися. Так, ще в римському приватному праві загальне положення щодо справедливої підстави давнісного володіння (justa causa possessionis) охоплювало як добросовісність, так і правомірність початку володіння. Останнє вважалося таким, що має законні підстави, якщо в якості доказу наводився певний правочин, за яким починалося володіння, і котрий не робив набувача власником лише тому, що відчужував не мав такого права [2, c. 78]. Крім того, було необхідно, щоб річ мала здатність до придбання за давністю (res habilis).

Досліджуючи значення доброї совісті, дослідники переважно акцентують увагу на її наявності на час неправомірної окупації речі, не надаючи визначеності її сутнісним проявам при здійсненні подальшого давнісного володіння. На цій основі і оцінюється вплив bona fides (доброї совісті) володільця на встановлення пріоритету прав власника майна або давнісного володільця. Разом з тим, потребують подальшого вивчення окремі аспекти взаємин, що складаються між учасниками відносин – власником, добросовісним давнісним володільцем та іншими суб’єктами упродовж перебігу набувальної давності. Фактичні відносини мають регулюватися з урахуванням їхньої правової співмірності.  При цьому слід враховувати, що за певних обставин добра совість призводить до виникнення суб’єктивного права, яке в даному разі може виникати навіть всупереч праву власності. 

Українське цивільне законодавство цілеспрямовано запроваджує механізм реалізації права володіння чужою річчю і права на захист від порушення такого володіння, в тому числі і від власника. Так, нормативно врегульовані питання набуття власності під час отримання речі від неповноважного відчужувача (ст. 330 ЦКУ) та за набувальною давністю (ст. 344 ЦКУ). При цьому в обох випадках визначальним є добросовісний статус окупанта, bona fides має бути присутня на час отримання майна. Інакше кажучи, набувач не повинен усвідомлювати факту незаконності відчуження. Але між двома вказаними явищами: набуттям власності за давністю володіння та добросовісним набуттям речі від неповноважного відчужувача існує принципова різниця [3, c. 325-326]. Сенс та значення придбання права власності за давністю володіння полягає у тому, що власник втратив інтерес до права і не вимагає його здійснення. У випадку ж із добросовісним набуттям особа, що продовжує вважати себе власником, всіляко намагається повернути річ, але закон їй такої можливості не надає. Слід визнати цілком правильним твердження В.А.Рахміловича: набувальна давність застосовується, зокрема, у тих випадках, коли річ могла бути витребувана у добросовісного набувача, коли ж майно не може бути витребуване – немає місця для набувальної давності [4, c. 127-128].

І з урахуванням цього сфера застосування набувальної давності для добросовісних набувачів насправді значно звужується: за чинним українським законодавством такі суб’єкти стануть власниками утримуваного майна тільки за наявності складного фактичного складу: 1) річ отримана безоплатно або вона свого часу вибула від власника з дефектом волі останнього; 2) власник протягом позовної давності не витребував річ із добросовісного незаконного володіння. Відтак саме звуженим застосуванням давнісного набувного інституту до добросовісних набувачів певною мірою пояснюється розширення кола осіб, що можуть отримати власність за давністю володіння, за рахунок суб’єктів, які не повернули майно після закінчення строку договору. 

Безспірно, що таке правове явища, як добра совість набувача, значною мірою визначає продуктивність набувного власницького інституту. У ч. 1 статті 344 ЦКУ йдеться про добросовісне володіння: лише таке володіння є обов’язковою передумовою виникнення права власності за давністю. В українському законодавстві (на відміну, скажімо, від російського) це не виключний спосіб набуття права власності за давністю (з огляду на наявність ч.3 ст. 344 ЦКУ), але даний варіант найбільш узгоджується з класичним розумінням набувального давнісного механізму. Позаяк набуття права власності на чуже майно за набувальною давністю є одним із способів захисту нетитульного володіння, таким чином захищається і незаконне володіння для давності у випадку його виникнення на підставі договору. Але у сфері регулювання речово-правових відносин набуття права власності за давністю володіння може відбутися тільки при добросовісному заволодінні.

Добросовісність володіння чужою річчю є внутрішнім показником усвідомлення певного майнового стану самим суб’єктом. Вважаючи себе законним набувачем речі, пізнаючи соціальну цінність власної особистості, він одночасно визнає автономію контрагента, виявляє повагу до нього. І якраз таким ось чином даний суб’єкт забезпечує міцність створеного ним матеріального зв’язку. Отже поняття добросовісності, є, власне, виявом конформності щодо принципів справедливості, усвідомлених та сприйнятих особою на рівні індивідуальних ціннісних орієнтацій [5, c. 96-97].

В доктрині свого часу була викладена теза, за якою виключається добросовісне набуття речі, якщо вона була вкрадена чи вибула від власника іншим шляхом поза волею останнього [6, c. 499]. Ми не можемо підтримати дану позицію. Адже визначальним при визнанні bona fides як такої є суб’єктивний фактор, який характеризує набувача з точки зору його переконаності у своєму праві, упевненість його в легітимності окупації. Відтак, цілком можливе добросовісне отримання майна, яке колись було загублене чи викрадене. Головне, щоб набувач не знав та не міг знати про дефекти правочину. Якщо ж дана вимога не дотримана, і володілець знає або здогадується про неправомірну поведінку традента, про добросовісність не йдеться. Більше того, навіть наявність обгрунтованих певних сумнівів щодо можливого відчуження майна, яке не належить контрагентові, зазвичай, не знищує добру совість. 

Більшість дослідників вказує на об’єктивну неможливість, як правило, зберегти усвідомлення власного правомірного набуття  та позиціонування себе як власника протягом усього набувального строку. Тому пропонується дозволити суб’єктивну недобросовісність давнісному володільцеві за певних умов. Зокрема, в якості обставин, що пробачають недобросовісність, пропонуються тривалість, безперервність, відкритість володіння майном як своїм власним [7, c. 23]. Вважаємо, що така позиція заслуговує на критику. Зазначені обставини відкритості, безперервності та тривалості володіння є обов’язковими чинниками, що характеризують право давнісного володіння. І вони аж ніяк не можуть підміняти іншого чинника, котрий визначає підставу для такого володіння, - добросовісність набувача. Але, як вже очевидно, саме заволодіння має бути добросовісним, подальше утримання майна цілком логічно може не мати даної ознаки. По-перше, це часто об’єктивно просто неможливо (наприклад, коли для набуття права власності потребується судове рішення), а по-друге, добросовісність володіння не має жодного вирішального для якогось права значення. Тож, можемо зробити висновок, що давнісне володіння, яке було недобросовісне від початку, не може перетворитися у добросовісне, проте зворотна трансформація можлива і на практиці часто неминуча. Відтак потребує конкретизації правове поняття «добросовісний володілець». Це особа, яка на час набуття права володіння річчю не знала і не могла знати, що те, чим вона заволоділа, комусь належить на праві власності. Подальше  ж усвідомлення володільцем неправомірності свого володіння не має правового значення.

Перелік використаних джерел:

1. Цікало В.І. Поняття набувної давності. Держава і право. Юридичні і політичні науки. Вип.13. 2001. С. 288-290.

2. Новицкий И.Б. Римское право. Издание 6-е. М.: 1997. 245 с.

3. Цивільне право України /За ред.. І.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л.Яроцького/. Т.1 К.: Юрінком Інтер, 2004. 480 с.

4. Рахмилович В.А. О праве собственности на вещь, отчужденную неуправомоченным лицом добросовестному приобретателю (к вопросу о приобретении права от неуправомоченного лица). В кн.: Проблемы современного гражданского права. Сборник статей. Отв. ред. В.Н.Литовкин, В.А.Рахмилович. М.: Городец, 2000. С. 126-144.

5. Дождев Д.В. Добросовестность (bona fides) как правовой принцип / Политико-правовые ценности: история и современность. / Под ред. В.С. Нерсесянца. М., Едиториал УРСС, 2000. С. 96-128.

6. Гражданское право. Т. 1 / Отв. ред. Е.А. Суханов. 2-е изд. М.: БЕК, 1998. 819 с.

7. Лоренц Д.В. Виндикация: юридическая природа и проблемы реализации. Автореф. дисс. … канд.. юрид. наук. 12.00.03.Краснодар, 2008. 26 с.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота