ЩОДО СУТНОСТІ ТА ПІДСТАВ ДЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ЩОДО СУТНОСТІ ТА ПІДСТАВ ДЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ

18.02.2020 15:46

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу


Слід зазначити, що широко вживане в законодавстві та цивілістиці визначення «відновлення позовної давності» не зовсім точно відображає сутність даного явища. Якщо бути пунктуальним, то необхідно звернутися до буквального тексту відповідної норми ЦК України, в якій йдеться про реалізацію права на судовий захист  поза межами строку існування такого права на захист. Отже, мова йде про відновлення примусової здатності охоронного матеріального права, а не самого перебігу строку. При цьому такий захист відбудеться вже після закінчення існування матеріального права на позов в силу разового поновлення саме охоронно-правової здатності права [1, c. 398]. Власне, в цивілістичній літературі немає різнобачень з приводу того, що термін «відновлення позовної давності» є умовним, і саме в такій іпостасі він має використовуватися при правозастосуванні. Дійсно, він не містить у собі того змісту, який стосується зміни порядку обчислення строку. Результативність даного механізму полягає у отриманні правоволодільцем можливості державного захисту свого права, коли його домагання пред’явлене після закінчення встановлених строків, але такий пропуск відбувся за поважних обставин. Мова йде не про відновлення пропущеного строку, а про відновлення механізму судового захисту, який мав би застосовуватися при своєчасному зверненні до суду. Тож, коментована термінологія застосовується радше для зручності практичного застосування певного юридичного механізму, сутність якого викладена главі 19 ЦКУ. Отже, аби не припуститися методологічної помилки, неприпустимо вести мову про подовження позовної давності або встановлення нового строку. 

В деяких випадках питання щодо обґрунтованості механізму відновлення давності взагалі не досліджувалися в нашій літературі. Зокрема, безспірним є факт закінчення позовної давності у разі припинення зобов’язання, за яким вона починала свій перебіг. Таке припинення може відбутися, наприклад, за волею учасників відносин: виконанням, заліком, за згодою сторін. Та буває, що припинення в подальшому визнається незаконним та скасовується. Що ж відбувається із позовною давністю при такому скасуванні? Припинення зобов’язання скасовується з моменту, коли воно відбувалося і зобов’язання відновлюється саме з цього моменту. Можна було б припустити, що і позовна давність за попередніми вимогами вважається продовженою з даного моменту. Але між часом прийняття рішення про скасування незаконного припинення зобов’язання і моментом припинення зобов’язання може пройти значний проміжок часу, що призведе до спливу позовної давності на час прийняття рішення. Розв’язок даного питання законодавством не врегульований. З одного боку, можна говорити про переривання позовної давності скасуванням незаконного припинення зобов’язання. Однак, класичне переривання позовної давності відбувається тільки під час її перебігу: новий перебіг відразу починається спочатку. Між попереднім перебігом і наступним немає проміжку часу. Початок нового перебігу з моменту неправомірного припинення зобов’язання є неприйнятним з огляду на можливий суттєвий проміжок часу між прийнятим рішенням та скасованою подією. З іншого боку, відновлення зобов’язання шляхом скасування його припинення можна було б розглядати як підставу для зупинення давності [2, c. 100]. Але така думка теж є хибною, оскільки про початок та про обставини зупинення особа має знати на момент зупинення перебігу позовної давності. Отже, виглядає цілком логічним, що подальше скасування припинення зобов’язання могло б слугувати підставою для відновлення позовної давності. Залишається лише добавити, що запропонований порядок виключається, якщо кредитор знав або мусив знати про незаконність припинення зобов’язання.

Щоправда, в цивільному законодавстві раніше існували норми, які передбачали право судового органу на продовження позовної давності, якщо причини її пропуску будуть визнані поважними (ст. 49 ЦК 1922 р.). Власне, мова велася про продовження давнісних строків. А це, в свою чергу, передбачає встановлення судом певного проміжку часу, на який подовжується визначена законом тривалість позовної давності. В подальшому як наукова доктрина, так і законодавство відмовилися від саме такого механізму відтворення права особи на судовий захист [3, c. 188], і відновлення позовної давності звелося до відтворення можливості захисту, а не до механічного подовження давнісного строку на певний період. Відтак, сама ідея продовження строку давності не стала предметом серйозного наукового дослідження, а більшість вчених просто ототожнювали поняття “відновлення” та “подовження” позовної давності [4, c. 20]. На перший погляд, подовжувати позовну давність недоцільно та практично досить складно. Скажімо, кредитор з-за хвороби не мав можливості звернутися до суду з позовом в межах перебігу позовної давності, що призвело до її пропуску на один місяць. Якщо строк хвороби був менше місяця, то продовження давності нічого не дасть позивачу, позов задоволенню не підлягає з причини пропуску позовної давності. Якщо строк хвороби виявиться більшим за місяць, це вплинуло на неможливість пред’явлення домагання лише у разі, коли людина хворіла в останні місяці перед закінченням перебігу давності. Тому можна погодитися, що при пред’явленні позову правові наслідки продовження давнісного строку та його відновлення однакові, до того ж механізм захисту цивільного права після спливу давності набув достатньої визначеності у вітчизняній практиці.

Разом з тим, нормативне встановлення правила про продовження позовної давності на період хвороби чи дії інших обставин, що не зазначені в якості таких, які зупиняють давнісний перебіг, дозволило б вирішити іншу задачу: зменшити суддівський суб’єктивізм при застосуванні дискреційних повноважень стосовно визначення поважності підстав пропуску давнісного строку. Річ у тім, що заради досягнення правової визначеності при здійсненні судочинства цивільне законодавство багатьох країн наразі рухається по шляху обмеження підстав для відновлення давності. І, хоча українське законодавство поки що таких обмежень не містить, їх введення, на нашу думку, вже є нагальною потребою. Про це свідчить досить довільне трактування судами поважності підстав для відновлення можливості захисту порушеного права та впливу цих підстав на пропуск встановленого строку. З іншого боку, вводячи зазначені обмеження можна позбавити правового захисту суб’єктивні права за умови наявності дійсно поважних причин, які, однак, залишилися поза межами встановлених законодавством критеріїв. 

Тож, на наше переконання, слід розглянути і інші можливі юридичні конструкції. Давайте проаналізуємо окремі випадки, коли є очевидна необхідність для захисту порушеного цивільного права, але не досить вдалою видається можливість такого захисту шляхом відновлення позовної давності. Аргументи на користь того, що відновлення строку єдиний можливий варіант захисту порушеного права, лунають досить переконливо, якщо підстав для переривання чи зупинення давності немає. Але з огляду на багатоманітність передумов для відновлення строку, давайте визначимося, що все-таки перспективніше, розширення до повної невизначеності кола підстав для судового відновлення строку чи коригування чинного законодавства? 

Скажімо, договір, за умовами якого відбулося виникнення, зміна чи припинення прав та обов’язків, в тому числі і стосовно третьої особи (перевід боргу, уступка вимоги, поручництво тощо), визнаний недійсним. Можна погодитися з тим, що сторона договору, визнаного в подальшому недійсним, мала би на час його укладення знати чи усвідомлювати ті підстави, які в подальшому призвели до недійсності правочину. Тому його учасники не мають права на відновлення можливості судового захисту за зобов’язаннями, які поновилися після рішення суду. Дана теза, разом з тим, не є абсолютно безспірною. Законодавчо встановлені підстави недійсності правочинів досить різноманітні і не завжди передбачають винну поведінку контрагентів. А безвинна поведінка не тільки, як правило, призводить до скасування цивільної відповідальності, але, на нашу думку, може слугувати підставою і для усунення інших негативних для особи наслідків. В даному разі це стосується можливості захисту поновленого права після пропуску строку на пред’явлення позову. І все ж наведені міркування стосуються переважної більшості практичних ситуацій. Але щодо третьої особи, права якої виникли чи поновилися при визнанні недійсним правочину, вказане положення неприйнятне. Як уже зазначалося, відновлення судом позовної давності для захисту такого права хоча і можливе, але недоцільне. Правильніше було б до даних відносин застосувати правило про поновлення перебігу позовної давності з самого початку, або, щонайменше, на два останніх місяці. 

Відтак пропонується розглянути питання про запровадження правила про подовження позовної давності в окремих випадках. Зокрема, тоді, коли тривалість обставин, що зумовили вимушену втрату частини строку дії права його носієм, можна чітко визначити, а також якщо дана обставина є безспірною, тобто має об’єктивний характер і нормативно передбачена. Особа мусить знати наперед, що у зв’язку з певними причинами тривалість належного їй права на позов подовжується до конкретного терміну і вона може в подальшому його реалізувати. Натомість, зворотне в часі визнання строку таким, що був подовжений (тобто, заднім числом), неприпустиме, бо не дає можливості нової реалізації закладених у праві повноважень протягом додаткового строку. Якщо уявити судову фіксацію того, що у особи було подовжене право на позов, дане право має якимось чином бути реалізованим. Але нової можливості звернутися до правозастосовного органу у позивача не виникає. Та навіть, якби все-таки таке право з’явилося, то йшлося б про подальший перебіг давності за тими ж вимогами до того ж боржника після пред’явлення позову, що є нонсенсом. 

Перелік використаної літератури:

1. Гуйван П.Д. Позовна давність. Монографія. Харків: Право, 2012. 448 с.

2. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1965. 189 с.

3. Лебедева К.Ю. Исковая давность в системе гражданско-правовых сроков: дис. … канд.. юрид. наук. Томск, 2003. 243 с. 

4. Фролов Ю., Фролова Г. Некоторые проблемы применения сроков исковой давности, их отличия от иных сроков в гражданском праве. Підприємництво, господарство і право. 2001. №10. С. 45- 47.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота