ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОБМЕЖЕННЯ ДОСТУПУ ОСОБИ ДО ІНФОРМАЦІЇ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОБМЕЖЕННЯ ДОСТУПУ ОСОБИ ДО ІНФОРМАЦІЇ

26.05.2020 20:58

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу


Інформація в демократичному суспільстві є однією з основних соціальних цінностей. Її належне використання, забезпечення інформаційних прав суб’єктів та правова охорона вільного обороту відомостей є засадничими основами для досягнення цілей соціально-економічного та культурного розвитку країни, поліпшення якості життя. Можливість кожного члена суспільства отримати дані стосовно публічних відносин у соціумі гарантує зміцнення єдиного інформаційного простору, мінімізацію різних негативних проявів у діяльності органів влади, таких як зловживання, недбалість, корупція. Власне презумпція відкритості публічної інформації у нас забезпечується приписами закону.  Так, у статті 20 загального Закону України «Про інформацію» зазначено, що будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом. Право на доступ до інформації є ключовим елементом громадського контролю, дієвим механізмом боротьби з негативними соціальними явищами [1, c. 89]. 

Особлива увага має приділятися питанням прозорості відомостей, що становлять певний публічний інтерес. Така інформація отримала назву публічної, і за загальним правилом вона також є відкритою. Винятки з цього правила визначаються законом, зокрема, встановлено види інформації, до якої може бути обмежено доступ, - конфіденційна, таємна та службова інформація, та сукупність вимог, дотримання яких є обов'язковим для обмеження доступу до таких видів інформації. Зазначені обмеження щодо обороту певних даних є досить виваженими, вони можуть мати місце тільки у випадках, коли зачіпаються основні засади державного ладу та національної безпеки, невід’ємні основоположні права людини. Скажімо, конфіденційна інформація не може бути поширена, лише коли є загроза інтересам національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Українське законодавство передбачає, що заборона на вільний обіг публічних даних може мати місце при встановлення переваги потенційної шкоди від поширення конфіденційної інформації над правом громадськості знати її (ч. 1 статті 29 Закону України "Про інформацію"). Такий підхід відтворює принцип пропорційності обмеження права, який є аспектом верховенства права, передбаченого, зокрема, ч. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме через детальний аналіз законності підстав, легітимності наявної мети та прийнятності втручання в демократичному суспільстві досліджується правомірність будь-якого обмеження права, в тому числі права на отримання інформації. Дана концепція цілком відповідає практиці Європейського суду з прав людини. 

Разом з тим, якість чинного законодавства є хоча і дуже важливим, але не достатнім чинником, що забезпечує справедливі та чесні відносини стосовно відкритості доступу до публічної інформації. Має були усталена суспільна потреба у прозорості дій органів влади, яка підтримується бажанням самих публічних суб’єктів сприяти своїй відкритості. Ось цієї складової, що істотно сприяє побудові інформаційного суспільства, поки що в Україні не спостерігається. Суб’єкти владних повноважень державного та місцевого рівня всіляко намагаються утаємничити свою діяльність, у такий спосіб прикриваючи свої помилки, а часто і зловживання. Це супроводжується підтримкою владних структур з боку національного судівництва. Суди, спрямовуючи свою діяльність на захист інтересів влади, які часто не мають соціального спрямування, а мають на меті неправомірний захист чиновника, чомусь вважають, що діють в інтересах держави. Насправді ж, Україна, стаючи на рейки цивілізаційних демократичних потреб сьогодення, вже чітко сприйняла та задекларувала принципову перевагу захисту інтересів та основних прав особистості над владними інтересами. Тож, стан речей, пов'язаний із широким блокуванням прогресу у сфері вільного інформаційного обороту не відповідає нагальним потребам сьогодення. Яскравим прикладом може слугувати дуже ускладнена, невиправдано заформалізована, а відтак абсолютно недієва система доступу громадян до публічної інформації [2].

Сьогодні мало дослідженою залишається проблематика правового застосування правил щодо законності обмежень у доступі до інформації. Це якраз і становить реальну проблему нашої національної системи права. Практично не аналізувалися питання дотримання критеріїв пропорційності втручання владних структур у свободу доступу до інформації, що на практиці тягне свавілля та незаконне обмеження прав людини у коментованій сфері. Між тим, український Закон «Про інформацію» містить низку положень, важливих для реалізації права на доступ до інформації, а саме: дозвіл на поширення інформації з обмеженим доступом, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від поширення (ч. 1. ст. 29); визначення невичерпного переліку інформації, що становить предмет суспільного інтересу (ч. 2 ст. 29); звільнення від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно необхідною (ч. 3 ст. 30).

Як свідчить практика, суб’єкти влади найчастіше відмовляють у доступі до публічної інформації з огляду на те, що, як вони вважають, дана інформація є службовою. Втім, подібні відмови є переважно протизаконними, що порушує інформаційні права особи. Адже за правилом п. 1), 2) ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про доступ до публічної інформації» до службової може бути віднесена лише та інформація, яка міститься в документах суб'єктів владних повноважень, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, зокрема, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішення, або відомості, зібрані в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці. Отже, розпорядник інформації перед тим, як зробити висновок стосовно можливого обмеження, мусить співставити ознаки конкретних даних з тими, які закон кваліфікує як характеристики службової інформації. Якщо чіткого збігу не буде, суб’єкт влади не вправі визнавати інформацію обмеженою в доступі. Слід також враховувати, що окремі встановлені законом чинники, які стосуються обмежень, можуть з часом втратити своє кваліфікуюче значення. Так, після публічного обговорення чи прийняття рішення відомості, що містяться в документах, які створювались або знаходяться у володінні розпорядника і стосуються підготовки, обговорення, розгляду та прийняття цього рішення, втрачають статус службової інформації.

Власне, взагалі будь-яка можливість обмеження доступу до інформації за приписом ст. 6 спеціального закону може виникнути тільки тоді, коли дотримано сукупності таких вимог: 1) це робиться виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Не важко помітити, що закон вказує на обов’язкову наявність сукупності вказаних у ст. 6 Закону ознак. Один із таких чинників, який обов’язково має бути присутнім, аби інформація визнавалася обмеженою в доступі, є вчинення обмеження в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку. Іншим обов’язковою ознакою має бути факт того, що шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. 

Ось такі, досить складні обов’язки щодо доведення можливого обмеження доступу до публічної інформації покладає на органи влади законодавство. У разі виникнення з даного приводу судового спору за ст. 77 КАСУ презумпція доказування в адміністративному процесі покладається на відповідача – суб’єкта владних повноважень. Якщо йому не вдасться довести наявність означених у законі підстав інформаційних обмежень, відомості вважаються відкритими і доступ до них мусить мати кожна особа, яка проявляє відповідний публічний інтерес. Насправді, все далебі не так райдужно. Суб’єкти владних повноважень абсолютно не обтяжують себе будь-якими доказами наявності загрози від надання інформації запитувачу національній безпеці, територіальній цілісності або громадському порядку та ніяким чином не аргументують факт перевищення шкоди від оприлюднення такої інформації над суспільним інтересом в її отриманні. В той же час, національні суди взагалі бездоказово визнають інформацію обмеженою, а іноді взагалі приймають таке рішення без оцінки доказів, керуючись виключно «авторитетністю» позиції владного органу. 

Свобода інформації повинна вважатися основною рушійною силою демократичного поступу нашої держави. Втім, то не означає відкритості усіх без виключення інформаційних ресурсів держави. Адже вони часто гарантують національну безпеку, суспільні цінності та недоторканість прав фізичних осіб. Відтак, у суспільстві неодмінно виникає певний конфлікт між приватними інтересами конкретних суб’єктів на недоторканість інформації про їхню владну діяльність, персональні дані та іншої конфіденційної інформації та публічним інтересом у  доступі до соціально значимих відомостей. Для вирішення вказаного конфлікту чинне законодавство та правозастосовна практика мусять напрацювати концептуальний баланс при регулюванні вказаних відносин. Зокрема, втаємничення та нерозголошення інформації повинно ґрунтуватися на послідовному розгляді та оцінці всіх належних обставин конкретної справи.

Перелік використаних джерел:

1. Макагонюк Ю. Реалізація права на доступ до публічної інформації у сфері екології. Национальный юридический журнал: теория и практика. 2015. Декабрь. С. 88–93

2. Яка інформація є публічною? Центр демократії та верховенства права. 12 липня 2017 року. URL: https://cedem.org.ua/consultations/yaka-informatsiya-ye-publichnoyu/.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота