СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ НЕОІНСТИТУЦІОНАЛІЗМАУ, ЯК ФОРМА НОВІТНІХ ПІДХОДІВ АНАЛІЗУ ЕКОНОМІЧНИХ ТА ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ НЕОІНСТИТУЦІОНАЛІЗМАУ, ЯК ФОРМА НОВІТНІХ ПІДХОДІВ АНАЛІЗУ ЕКОНОМІЧНИХ ТА ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ

22.12.2021 20:07

[Секція 1. Економіка, організація і управління підприємствами, галузями, комплексами]

Автор: Кононенко Олег Вікторович, аспірант кафедри економічної кібернетики, факультет менеджменту та маркетингу, Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського


Роль інституційних досліджень з часом набуває все більшої значущості. Зрозуміло, що інституції задіяні в різних сферах, і це більш, ніж офіційні організації. Інститути формують моделі поведінки. Вони є правилами і цінностями, формуючи і визначаючи економічну політику, її результати і напрямки. Новий інституціоналізм – це широкий рух у сучасній політичній та економічній науці, який прагне відновити й удосконалити вивчення інституцій як важливих змінних у політичному житті.

Нову течію в інституціоналізмі – неоінституціоналізм започаткувала робота Р. Коуза «Природа фірми» (1937), а згодом ці думки було викладено у статті «Проблема соціальних витрат» (1961) [2]. У цих роботах він уперше сформулював дослідницьку програму неоінституціонального напряму в інституціональній економіці. Нова інституційна економіка є однією з наймолодших течій економічної думки, яка зробила значні успіхи у просуванні своїх теоретичних засад, ідей та аналітичних інструментів. Основними представниками неоінституціоналізму є Р. Коуз, О. Вільямсон, Д. Норт, А. Алчіан, К. Менар, Дж. Бьюкенен, М. Олсон, Р. Познер, Г. Демсец, С. Пейович, Т. Еггертссон та ін.

Для розуміння сутності нового інституціоналізму необхідно визначити його відмінні риси щодо «старого» чи класичного інституціоналізму. За словами Б. Пітерса, частотне використання терміна «неоінституціоналізм» передбачає, що, по-перше, в минулому існував певний старий інституціоналізм, і по-друге, що його сучасна версія має певні відмінності [3, с. 218]. 

У неоінституціоналізмі присутні три течії, що зробили найбільший внесок у економічну науку (соціологічну таісторичний інституціоналізм). Саме він зосереджений на походженні та розвитку інститутів, інституціоналізму раціонального вибору, що націлений на розуміння результатів існування інститутів. 

Тенденція раціонального вибору добре проілюстрована у роботі Г. Маркса [5, с. 191–224]. При раціональному виборі нового інституціоналізму індивіди дотримуються класичної моделі раціональності. Однак, індивідам доводиться мати справу зі структурами інституцій, які в основному втілені правилами, встановленими державою та вже існуючими економічними інститутами. Цей напрямок розвивався завдяки вивченню різних стратегій голосування та прийняття рішень, як законодавчими органами влади так і представниками бізнесу. 

Другий тренд – історичний інституціоналізм.  Наявність «обчислювального підхіду» встановлює механізм «залежності від шляху» як принцип. Це означає, що орієнтація політики та економістів зумовлена попередніми рішеннями акторів та інституцій. Питання про зміни вирішується поняттям «критичного моменту», який пояснює зміни курсу, незважаючи на інституційну інерцію [4, с. 2–24]. 

Третій тренд – це соціологічний неоінституціоналізм, що бере свій початок у організаційній соціології Дж.Г. Марч і Дж.П.Олсен [8, с. 734–749]. Як «культурний підхід» історичного нового інституціоналізму, новий соціологічний інституціоналізм підкреслює інтерактивні зв’язки між інституціями та діячами. На хвилі пізнавального повороту,  поняття соціального навчання та соціалізації пояснюють, як політична та економічна структура формують індивідуальну поведінку [9]. 

Отже, історичний неоінституціоналізм може застосовуватися для: визначення користі минулих рішень, політичного і економічного вибору, вибору відповідної стратегії та специфіки майбутніх політичних та економічних рішень. 

Інституціоналізм раціонального вибору дозволяє нам визначати вплив інститутів безпеки та оборони на «діячів» та їх вибір, особливості використання ними інституційну структури у своїх інтересах, а також вплив їх вибору на державну економічну політику та плітику вцілому. Соціологічний інституціоналізм зосереджується на розпізнаванні когнітивних сценаріїв діячів і змін, яких вони зазнають, а також причин, які впливають і визначають когнітивні сценарії. 

Три типи нового інституціоналізму мають однакові незалежні змінні: ідеї, інтереси та інститути які становлять його «теоретичне ядро» [7, с. 2–34].

Відтак, теоретико-методологічні особливості та структура досліджень неоінституціоналізму виходять із двох загальних положень:

– значимості соціальних інститутів економіки;

– застосування для аналізу інших наук стандартних механізмів та інструментів економічної теорії [3, с. 511].

Неоінституціоналісти критикували певні положення неокласики, зокрема, передумова, що обмін відбувається без витрат. До того ж вони зауважували, що визнаючи існування трансакційних витрат виникає необхідність у перегляді тези про доступність інформації. Визнання тези про неповноту та недосконалість інформації відкриває нові перспективи для економічного аналізу, наприклад, у дослідженні контрактів. Також було переглянуто тезу щодо нейтральності розподілу та специфікації прав власності. Дослідження у цьому напрямі послужили відправним пунктом у розвиток таких напрямів інституціоналізму, як теорія прав власності та економіка організацій. У цих напрямках суб'єкти економічної діяльності, господарські організації, перестали розглядатися як «чорні ящики» [1]. 

Неоінституціоналізм відрізняється від інституціоналізму своєю методологією, адже об’єктом дослідження стає поведінка окремих індивідів у межах традиційно функціонуючих інституцій та адаптування до них (корпорацій, профспілок, держави), певних суспільних норм і правил: правових, етичних, тощо) [3, с. 160]. У межах неоінституціоналізму інститути розглядаються через вплив на рішення, які приймають економічні агенти. У цьому використовуються такі основні інструменти, які стосуються моделі людини: методологічний індивідуалізм, максимізація корисності, обмежена раціональність і опортуністична поведінка. Отже, при ухваленні рішення його суб’єкт у рамках неоінституціоналізму керується опортуністичною поведінкою, прагненням мінімізувати трансакційні видатки. Саме неоінституційний підхід приділяє значну увагу таким чинникам, як обмеження та певна невизначеність, пов’язаним з об’єктивними умовами середовища (матеріальними, технологічними, інтелектуальними, тощо) і психологією, поведінкою, інтересами суб’єктів прийняття рішень [7, с. 30].

До основних напрямків досліджень у межах нової інституційної економіки належать дослідження теорії прав власності, трансакційних витрат, економіки права, теорії суспільного вибору та нової економічної історії. 

Висновки: 

Результати аналізу джерельної бази з проблеми дослідження свідчать про те, що наразі неоінституційна теорія знаходиться в стадії активного розвитку. Неоінституціоналізм є широким рухом у сучасній економічній та політичній науці, передбачаючи важливість інститутів для успішного функціонування сучасного політичного та економічного життя. Основною характерною особливістю неоінституціоналізму, порівняно зі «старим» інституціоналізмом, стає зміщення фокусу дослідників від формальних структур до аналізу інституційних полів та сукупності соціальних норм та цінностей. Тому важаємо, що для покращення результатів дослідження та удосконалення їх механізмів потрібно по можливості розширувати спектр інструментів – медіаналіз, різного роду соціологічні дослідження, аналіз психологічних форм та інше.

Список літератури:

1. Вольчик В.В. Курс лекций по институциональной экономике. Ростов-на-Дону: Изд-во РГУ, 2000. Лекция 1,2. Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/text/19206268/ 

2. Мартос Б. Теорія кооперації: курс лекцій. Регонсбург; Берхтесгаден, 1947. 125 с. 

3. Питерс Б. Политические институты: вчера и сегодня. Политическая наука: новые направления / под ред. Р. Гудина, Х-Д. Клингеманна; пер. с англ. яз. М. Гурвица, А. Демчук, Т.В. Якушева. Москва: Издательство «Вече», 1999. С. 218–234. 

4. Чабанна М. Неоінституційний підхід до аналізу процесу прийняття політичних рішень. Проблеми методології. Політичний менеджмент. №2, 2010. 29-37. 

5. Berger, P., T. Luckmann. The social construction of reality. A treatise in the sociology of knowledge. Garden City, New York: Doubleday,1966. 125 p. 

6. Coase R. The Nature of the Firm. Economica (Blackwell Publishing) 4 (16), 1937. P. 386–405. 

7. Immergut, E.H. The theoretical core of the new institutionalism. Politics and Society, 26, 1, 1998. P.5–24.

8. March J. G., Olsen J. P. The New Institutionalism: Organizational Factors in Political Life. American Political Science Review. 1983. Vol. 78. N 3. P. 734–749. 

9. Marks, G. ‘Structural policy in the European Community’, in A. Sbragia (ed.), Euro-politics: institutions and policy-making in the ‘new’ European Community. Washington: Brooking Institute, 1992. P. 191–224.

10. North C. Structure and Change in Economic History. N.Y., 1981. P. 511–512.

11. Steinmo, S., Thelen K. and F. Longstreth (eds.). Structuring politics. Historical institutionalism in comparative analysis. Cambridge: Cambridge University Press, 1992. P. 2–24.

__________________

Науковий керівник: Фартушний Іван Дмитрович, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри економічної кібернетики, факультет менеджменту та маркетингу, Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота