Вас приветствует Интернет конференция!

Актуальність теми дослідження пов’язана з двома причинами. По-перше, ліси України перебувають у критичному стані з причини значного антропогенного навантаження, нераціонального використання природного ресурсу та недоліків управління. Галузь, яка в радянські часи забезпечувала працею приблизно третину мільйону осіб, сьогодні перебуває в занедбаному стані, більшість переробних підприємств закрито, а за кордон експортується цільна деревина. Одночасно з цим, Україна відноситься до лісодефіцитних держав, з причини того, що площа цього природного ресурсу складає лише 12 % від її загальної площі. По-друге, потребує удосконалення діюче лісове законодавство, яке не забезпечує захист цього природного ресурсу від незаконних рубок, крадіжок, захоплення лісових земель. Виходячи з цього, доцільно звернутися до законодавчих актів, прийнятих в різні історичні періоди, які регламентували питання збереження, відновлення та правової охорони лісів. З цієї точки зору, значний інтерес представляє австрійський Закон про ліси 1852 р., який вважався одним з найкращих нормативно-правових актів, діючих у Європі. Виходячи з цього, необхідно дослідити зміст даного закону, виділити його позитивні риси з метою їх використання у процесі удосконалення діючого лісового законодавства.

Аналіз публікацій показує, що питання, пов’язані з цим законом, розглядались в роботах Б.В. Кіндюка, Л.Я. Коритко, В.П. Непийводи, О.Р. Проціва, О.І. Логвиненко, Р.В. Петріва, В.С. Кульчицького, І.О. Бойко, О.В. Заічко, Л.В. Мендик та ін. Незважаючи на наявність цих праць, комплексного дослідження норм відповідальності за порушення лісового законодавства у австрійському Законі про ліси 1852 р. не проводилося, тому дане питання потребує подальшого ґрунтовного розгляду.

Метою роботи є розгляд змісту та норм відповідальності природоохоронних норм австрійського Закону про ліси 1852 р. 

Викладення матеріалів дослідження необхідно розпочати з того, що в Австрійські імперії існував значний досвід правового регулювання лісової сфери та використання норм юридичної відповідальності за лісопорушення. одним з перших таких актів є «Імператорський і королівський патент лісів і деревини», 1754 р. який стосувався території Чеського королівства, пізніше дія Закону поширюється на Моравію, з 1756 р. – на Сілезію, з 1769 р. – на Словаччину. На території імперії діяли окремі інструкції, які були підготовлені крупними власниками лісових земель. Так, 1787 р. була  видана княгинею Анною Яблоновською Інструкція «Загальні закони для управителів моїх маєтків», до змісту якої увійшла окрема частина під назвою «Управління лісами». Як вказує В.П. Непийвода, першим актом лісового законодавства в звичному розумінні цього поняття, тобто який видав державний орган, можна вважати Лісовий патент від 20 вересня 1782 р. [1, с. 103]. Інтерес викликає та обставина, що багато положень австрійського закону 1852 р. увійшло до змісту Лісового закону Чехії, який діяв до 1960 р. та до Лісової інструкції Австрії 1967 р. Однією з причин прийняття Закону була та обставина у другій половині ХІХ ст. в Австрії почався процес індустріалізації, який супроводжувався будівництвом значної кількості підприємств, які потребували великих обсягів сировини. Тому, з метою упорядкування цих відносин австрійським урядом у 1852 р. було підготовлено Закон «Про охорону лісів», дія якого розповсюджувалася на Галичину та Буковину. За своєю структурою австрійський закон складався з семи розділів, 77 статей та чотирьох додатків, до яких входили таблиці оцінки вартості лісу та деякі норми з користування та рубок лісових культур. Згідно даного акту всі імперські ліси поділялися на три групи: а) державні, б) громадські, що належали міським і сільським громадам; в) приватні, до яких відносилися ліси, які належали конкретним власникам, церквам, монастирям, орденам. Незважаючи на цю обставину, дія закону та норми юридичної відповідальності за лісопоорушення розповсюджувались на всі ліси імперії незалежно від правового статусу їх власників. Наприклад, законом заборонялося переведення лісових земель до сільськогосподарських на будь-який термін незалежно від прав їх власників. Закон встановлював не лише поділ лісів на категорії, а також правовий статус суб’єктів лісокористування, детальний порядок контролю за їхньою діяльністю,  юридичну відповідальність за суцільне вирубування лісів, інші правопорушення, а також умисне перешкоджання вирощуванню дерев. В преамбулі закону зазначалося, що основним завданням даного акту є врегулювання відносин, пов’язаних з лісами, охорона цього природного ресурсу від незаконних користувань, пожеж, інших пошкоджень та відшкодування шкоди завданим лісам. Розгляд змісту акту показує, що на відміну від інших документів, які діяли в Російській імперії, проектанти дотримувалися ідеї раціонального та комплексного використання лісових ресурсів. Тому до змісту закону увійшов пункт стосовно необхідності засадити саджанцями дерев свіжозрубані лісові землі протягом п’яти років незалежно від форм їх власності. На додаток до цього в окремих регіонах імперії створювалися спеціальні комісії з питань залісення і така структура у вигляді Галицької комісії діяла на українських землях в складі імперії. В якості міри відповідальності за порушення даного правила §4 закону встановлював необхідність сплачувати штраф, розмір якого визначався у додатках закону і залежав від виду дерев, їх віку та стану. З точки зору сьогодення, значний інтерес викликає зміст §6, який регламентував проведення вузьколісосічного вирубування з обов’язковою очисткою ділянки і посадкою саджанців. На сьогодні у Лісовому кодексі України (ЛК 2006 р.) ст. 70 «Заготівля деревини» вказує про порядок рубок головного користування, які діляться на суцільні, поступові або комбіновані. Тобто вузьколісічне вирубування, яке сприяє відновленню цього природного ресурсу і є найбільш ефективним методом проведення таких заходів, не увійшло до змісту ЛК 2006 р. В системі використання лісів важливу роль завжди грала недопущення випасу худоби в лісах, яке у більшості випадків призводить до знищення дерев та погіршення їх екологічного стану. Так, до змісту австрійському Закону, увійшла норма, яка забороняла випас худоби в посадках і лісах та обмежувала випас худоби в інших лісах в залежності від існуючої кормової бази. Тобто перед випасом худоби її власники повинні були звернутися до лісівника, який визначав можливість випасу та кількість худоби, яку дозволялося вигнати до лісу. В свою чергу, §11 чітко вказував про необхідність лісовпорядкування поверхні лісу, листя, моху, яке повинно було проводитися лише дерев’яними граблями та іншим приладдям з метою не ушкодження верхнього шару гумусу. Німецька педантичність знайшла своє відображення в змісті §12, §13, §15, §16, згідно яких встановлювались наступні вимоги. Так, дозволялося збирати гілки та сучки зі зрубаних дерев лише з третини нижніх частин стовбурів, призначених для рубок, збір гілок на одному місці дозволявся лише кожного третього року. Визначення дерев, які підлягали рубці, проводилося шляхом нанесення фарбованої мітки на приземній частині стовбура, збереження підросту на вирубках проводилося лише при наявності снігу, а також не дозволялося залишати високих пнів. За порушення цих правил закон встановлював штрафні санкції, розмір яких розраховувався на підставі додатків, в залежності від виду порушень, розміру шкоди та виду дерев. Розділ 2 Закону регламентував важливі питання, пов’язані з сервітутами, тобто праву під’їзду, підходу власників лісів до своїх володінь через землі інших користувачів, а також питання сплаву лісу на річках. У той історичний період однією з найбільш складних проблем було транспортування зрубаного лісу до місць розташування переробних підприємств. В умовах відсутності розвитої мережі доріг єдиним засобом такого перевезення було використання річок. Виходячи з цього, австрійський закон не встановлював коло осіб, які мали право проводити таку діяльність при отриманні від влади дозволу на здійснення сплаву, який давався на визначений термін. Детальний розгляд змісту акту показує відсутність в ньому обмежень стосовно кола фізичних чи юридичних осіб, які могли займатися такою діяльністю. При цьому Закон встановлював лише необхідність – не задавати шкоду лісу при проведенні сплаву. Іншим важливим питанням розділу 2 була необхідність врегулювання сервітутних відносин. Так, § 24 регламентував випадки користування чужими землями для проходу, проїзду, а кожен користувач землі зобов’язувався надати дозвіл на це через свою територію. Порівняння положень австрійського Закону з ЛК 2006 р. показує відсутність в ньому регламентації питань лісосплаву на землях, які належать іншим власникам. Тобто діюче українське законодавство ніяким чином не регламентує даного питання. Інтерес викликає та обставина, що особа, яка мала право на сервітут, згідно австрійського Закону повинна була заплатити власникові земельної ділянки у випадку переміщення деревини через її володіння для сплаву лісу. Закон вказував про добровільний порядок вирішення такого спору з урахуванням побажань обох сторін. Однак у випадку відсутності консенсусу кожна з сторін мала право звернутися до органу місцевого самоврядування або Намісництва. Діюче в Україні лісове право також базується на лісовому сервітуті, під яким згідно ст. 23 ЛК 2006 р. розуміється – право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою. До диспозиції даної статті входить норма, згідно якої лісовий сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника лісу або користувача земельної ділянки, щодо якої він установлений. Недоліком діючого закону є відсутність регулювання випадків, коли обидві сторони не можуть дійти до порозуміння. В ст. 23 ЛК 2006 р. автори документу відсилають до Цивільного та Земельного кодексів, але в змісті роботи [2, с.77] вказується про неузгодженість даних кодифікованих актів. Юридична відповідальність за лісопорушення у австрійському Законі 1852 р. регламентувалася шляхом визначення в змісті переліку порушень. При чому австрійське право достатньо чітко розмежовувало кримінальну, адміністративну та цивільно-правову відповідальність, а притягнення до одного з видів відповідальності не звільняло правопорушника від необхідності відшкодувати завдані збитки. Відповідальність за кримінальні злочини наступала згідно Кримінального кодексу Австрійської імперії 1852 р. та Кримінального процесуального кодексу від 17 січня 1850 р., а з 1853 р. – Закон про кримінальне судочинство. З метою контролю за станом лісів та притягнення винних осіб до відповідальності Закон передбачав організацію охорони в державних громадських лісах, послугами яких могли користуватися приватні власники при умові внесення окремої плати. Співробітники служби мали право носити зброю, отримувати від держави формений одяг, затримувати в лісі правопорушників. Для їх підготовки був створений лісівничий навчальний заклад, в якому викладались засади лісівничої науки, ботаніка, фізика, математична геологія, хімія, німецька та польська мова. На сьогодні в Україні на підставі ЛК 2006 р. глави 16 «Охорона і захист лісів» діє державна лісова охорона, завданням якої є забезпечення здійснення охорони і захисту лісів. Співробітники цієї служби також мають право контролювати стан лісів, перевіряти у громадян і юридичних осіб наявність дозволів та інших документів, складати протоколи за правопорушення у сфері захисту, охорони, використання і відтворення лісів. Тобто, порядок діяльності лісоохоронної служби, зафіксований в австрійському законі є подібним до діючого законодавства України.

Підводячи підсумки даного дослідження, необхідно вказати наступне. 

1. Австрійський Закон про ліси 1852 р. був для свого часу актом, підготовленим на високому рівні юридичної техніки та відповідав доктрині раціонального та бережливого використання цього природного ресурсу. 

2. В змісті акту було чітко розмежовано кримінальну, адміністративну та цивільно-правову відповідальність, а слідкувати за виконанням положень акту повинна була лісова служба, повноваження якої знайшли відображення в змісті акту.

Література:

1. Непийвода В. Правове регулювання в галузі лісів: доба утвердження підтримного розвитку. К. : НДІ приватного права і підприємництва, 2004. 339 с.

2. Балюк Г.І., Гетьман А.П., Ковальчук Т.Г. Науково-практичний коментар Лісового кодексу України. К.: Юрінком Інтер, 2009. 368 с.