ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОВЕДЕНОСТІ ВИНИ - Научное сообщество

Вас приветствует Интернет конференция!

Приветствуйем на нашем сайте

Рік заснування видання - 2014

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОВЕДЕНОСТІ ВИНИ

04.05.2014 13:11

[Секция 2. Конституционное право. Конституционное процессуальное право. Международное право]

Автор: Федоренко Вікторія Василівна, аспірант кафедри конституційного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка


Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 17 КПК УКраїни однією з засад кримінального судочинства є забезпечення доведеності вини.

Пленум Верховного Суду України у п. 19 постанови № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначив, що визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за доведеності її вини [1, с. 167].

У юридичній літературі відмічається, що реалізація конституційної вимоги щодо забезпечення вини можлива за умови дотримання таких вимог : 1) вимога імперативного характеру щодо «забезпечення», виявом якої в кримінальному процесі є його публічність; 2) вимога щодо дотримання презумпції невинуватості як конституційної гарантії прав і свобод осіб, залучених до кримінального процесу; 3) доведеність вини як результат доказування, що врівноважує публічні та приватні інтереси суб’єктів кримінального процесу [2, с. 163].

Вказана конституційна норма, – відмічає В. Т. Маляренко, – «змушує суди більш прискіпливо підходити до проблеми доказів, їх якості, добротності, достатності для прийняття рішення у справі, визнавати людину винуватою у вчиненні злочину лише тоді, коли немає жодного сумніву в тому, що саме вона вчинила злочин, наявні всі елементи складу злочину і немає підстав для закриття справи. Забезпечення доведеності вини означає, що кожний елемент обвинувачення, кожна кваліфікуюча, обтяжуюча чи пом’якшуюча відповідальність обставина, кожна обставина, від якої залежать певні правові наслідки, кожний висновок судді чи суду мають ґрунтуватися на відповідних доказах, зібраних у передбаченому законом порядку» [3, с. 71-72].

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 91, ч. 1 ст. 92 КПК України обов’язок доведення вини підозрюваного, обвинуваченого покладається на слідчого, прокурора. «Зміст цього обов’язку полягає, – як слушно зазначає Л. М. Лобойко, – у необхідності доводити вину, а не довести її. Інакше на службових осіб державних органів довелося б покладати юридичну відповідальність за невиконання обов’язку. Відповідальність компетентних службових осіб встановлена лише за невжиття всіх заходів для встановлення вини особи. Тобто за неналежне здійснення процесу доказування, а не за отриманий в ході законного і об’єктивного доказування результат – не встановленням вини обвинуваченого» [4, с. 88].

Вина, як і будь-яка інша обставина, визначена ч. 1 ст. 91 КПК України, не може доводитися доказами, отриманими незаконним шляхом. Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами [1, с. 167-168].

Із засади забезпечення доведеності вини випливає вимога, щоб під час проведення досудового розслідування та судового розгляду підозра та обвинувачення були обґрунтовані доказами.

Так, слідчий може вручити особі письмове повідомлення про підозру тільки за наявності доказів, достатніх для прийняття цього рішення (п. 3 ч. 1 ст. 276 КПК України). Це означає, що в розпорядженні слідчого має бути така сукупність належних, достовірних та допустимих доказів, які переконують його у тому, що : – розслідуване суспільне небезпечне діяння мало місце; – його вчинено умисно або необережно саме даною особою; – у цьому діянні є всі передбачені кримінальним законом ознаки складу певного злочину.

Остаточно висновок слідчого про доведеність вини підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення формулюється у обвинувальному акті, який складається і підписується слідчим після завершення досудового розслідування, після чого затверджується прокурором (ст. 291 КПК України).

Поки слідчий на підставі зібраних та перевірених доказів не дійде достовірного висновку про винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення та не сформулює його у обвинувальному акті, він зобов’язаний в силу вимог ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 1 ст. 17 КПК України виходити з припущення про невинуватість підозрюваного.

З такого припущення повинен виходити і прокурор, підтримуючи державне обвинувачення у суді, хоча він приходить до суду, щоб довести обґрунтування свого твердження про винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, довести істинність висновків обвинувального акту і достовірність фактів, що лежать в його основі. 

Так само і суд має виходити з припущення про невинуватість обвинуваченого, доти на підставі всебічного, повного і об’єктивного розгляду всіх обставин кримінального провадження не встановить, що обвинувачений є винним у вчиненні кримінального правопорушення та сформулює свій висновок у обвинувальному вироку. Такий вирок є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість обвинуваченого [5, с. 101].

Якщо вина обвинуваченого не буде доведена стороною обвинувачення, суд повинен винести виправдувальний вирок (ч. 1 ст. 373 КПК України). У цьому випадку у виправданої особи виникає право вимагати відшкодування за рахунок державного бюджету майнової та моральної шкоди, заподіяної їй незаконним обвинуваченням. Дане питання регулюється ст. 1176 Цивільного кодексу України, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Необхідно зазначити, що у деяких випадках обов’язок доведення вини покладається на потерпілого. 

У ст. 340 КПК України визначено, якщо в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що пред’явлене особі обвинувачення не підтверджується, він повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення. У разі відмови від підтримання державного обвинувачення в суді головуючий роз’яснює потерпілому його право підтримувати обвинувачення в суді. Якщо потерпілий дає на це згоду, він користується всіма правами сторони обвинувачення під час судового розгляду. «Таким чином, обов’язок доказування винуватості особи покладається на потерпілого» [6, с. 59].

Тягар доказування вини покладається на потерпілого й у випадку, передбаченому ст. 338 КПК України. Дійшовши до переконання, що обвинувачення потрібно змінити, прокурор складає обвинувальний акт та викладає обґрунтування прийнятого рішення. Якщо в обвинувальному акті зі зміненим обвинуваченням ставиться питання про застосування закону України про кримінальну відповідальність, який передбачає відповідальність за менш тяжке кримінальне правопорушення, чи про зменшення обсягу обвинувачення, головуючий зобов’язаний роз’яснити потерпілому його право підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі. 




Література:

1. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя : постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 / Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. – К. : ПАЛМВОДА А. В., 2010. – С. 163-168.

2. Карнаухов О. В. Забезпечення доведеності вини як конституційна вимога до результатів кримінального провадження / О. В. Карнаухов // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності : збірн. наук. праць. – Донецьк : Донецький юридичний інститут. – 2007. – № 7. – С. 154-164.

3. Маляренко В. Т. Конституційні засади кримінального судочинства / В. Т. Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 320 с.

4. Лобойко Л. М. Кримінальний процес / Л. М. Лобойко : підруч. – К. : Істина, 2014. – 432 с.

5. Кримінальний процес : підруч. / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій, А. Р. Туманянц та ін. ; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної, О. Г. Шило. – Х. : Право, 2012. – 824 с.

6. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С. В. Ківалов, С. М. Міщенко, В. Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – 1104 с.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Конференции

Конференции 2024

Конференции 2023

Конференции 2022

Конференции 2021

Конференции 2020

Конференции 2019

Конференции 2018

Конференции 2017

Конференции 2016

Конференции 2015

Конференции 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота