ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ОПТИМАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ - Scientific conference
Main page
UA RU EN

Congratulation from Internet Conference!

Hello

Рік заснування видання - 2014

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ОПТИМАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

10.07.2019 10:41

[Section 3. Civil and family law. Civil judicial law. Commercial law. Housing right. Obligation law. International private law. Labour law and public guarantee law]

Author: Гулик Андрій Григорович, кандидат юридичних наук, суддя Львівського окружного адміністративного суду


Визначення належного суду прямо пов’язане з доступністю правосуддя у цивільних справах для безпосередніх користувачів, первинним оцінюванням проведених реформ. Про складність вибору юрисдикції свідчать сьогодні численні рішення Великої Палати Верховного Суду. Незважаючи на зусилля вищої судової інстанції, навряд чи можна говорити, що ця проблема поступово втрачає своє значення. У цьому зв’язку вбачається першочерговим завдання зі зміни процесуальних правил визначення належного суду й підсудності, усунення конкуренції судових юрисдикцій, створення на цьому фоні усталеної практики правозастосування.

ЦПК України в редакції 2017 року говорить про цивільну юрисдикцію, виокремлюючи предметну, суб’єктну й інстанційну юрисдикції, а також територіальну юрисдикцію (підсудність). При цьому тривалий час доктрина і практика використовувала майже як тотожні поняття «компетенція» і «підвідомчість». Фактично, те саме явище позначалося різними термінами. Звичайно ж, не можна назвати такий стан речей прийнятним, він свідчить про недостатню розробленість понятійно-категоріального апарату цивілістичної процесуальної науки. Але це тільки окремий зріз досліджуваної проблеми. Через вибір належної судової юрисдикції можливе досягнення цілей оптимізації цивільної процесуальної діяльності. 

На думку дослідників, оптимізація судової юрисдикції здатна вплинути на цивільне судочинство в наступних напрямах. Перше. Це підвищення ймовірності досягнення результату цивільного судочинства шляхом забезпечення дії принципу предметної спеціалізації між галузями судової системи, що сприяє професіоналізму суддів, напрацюванню однакової судової практики. Друге. Це підвищення ефективності здійснення окремих процесуальних дій, зокрема, пов’язаних із концентрацією доказового матеріалу через територіальну близькість суду до «епіцентру» спірних відносин. Третє. Це скорочення обсягу залучених ресурсів внаслідок оптимізації місця розгляду цивільно-правового спору і скорочення транспортних витрат, позитивного впливу на строки розгляду й вирішення справи. Четверте. Це забезпечення повноцінної дії принципу правової визначеності за допомогою чіткої й недвозначної вказівки на орган, компетентний розглядати і вирішувати цивільну справу, а також установлення зрозумілого, доступного й необтяжливого для користувачів судової влади способу вирішення можливих колізій юрисдикцій. П'яте. Це забезпечення дії об’єктивних і суб’єктивних гарантій неупередженості суду і як наслідок – підвищення довіри до суду, зменшення кількості підстав для оскарження судових актів, зміцнення передумов для справжнього розвитку процесуальної співпраці сторін і суду [1].

Можна погодитися з більшістю тез цитованого автора. Розмежовуючи судову юрисдикцію можна досягти бажаних результатів у межах доступу до правосуддя та оптимізації процесуальної діяльності суду та осіб, що беруть участь у справі. Сьогодні навіть із прийняттям процесуальних кодексів у нових редакціях не усунуті перешкоди на шляху визначення належної юрисдикції. Створення господарських і адміністративних судів зумовило необхідність визначення предметів їх розгляду, що не завжди мало під собою об’єктивні підстави. Множинність судових форм захисту і, як наслідок, видів процесуального законодавства – фактори, що зумовлюють сучасний стан і проблемні аспекти вибору належної юрисдикції.

Одним із головних питань є всебічне обґрунтування того, що певна категорія справ повинна розглядатися в порядку того або іншого виду судочинства. Тобто існує об’єктивна необхідність у розгляді та вирішенні спору тільки даною судовою юрисдикцією. Очевидно, що завдання законодавця полягає в тому, щоб, використовуючи розроблені доктриною критерії розмежування судових юрисдикцій, відшукати варіант гармонійного поєднання прав та інтересів різних суб’єктів права та суду. Зазвичай як такі критерії прийнято розглядати предмет і суб’єктів спору. Вбачається, що за такого підходу не повинно виникати особливих труднощів під час визначення юрисдикційних повноважень судових органів. Але так може здатися тільки на перший погляд. У самій цивілістичній доктрині немає усталених позицій щодо застосування досліджуваних критеріїв. Автори виявляють, на наш погляд, зайвий суб’єктивізм, досліджуючи проблемні питання підвідомчості правових спорів.

Правова природа спірних справ найбільше впливає на формування судової юрисдикції. Характер спірних правовідносин змушує законодавця шукати оптимальний порядок розгляду й вирішення спорів, що виникають. 

Визначення повноважень судів у сфері цивільної юрисдикції, як не парадоксально, випливає з юрисдикції адміністративних і господарських судів. У тому розумінні, що цивільна юрисдикція всеосяжна, за винятком тих категорій справ, розгляд і вирішення яких здійснюється в порядку адміністративного або господарського судочинства. Фактично, методологічно й доктринально це є найбільш правильним.

Підбиваючи проміжні підсумки нашого дослідження, необхідно зазначити, що питання доступу до правосуддя й вибору належного суду – одні з тих, за якими буде оцінюватися проведена судова реформа. Це змушує законодавця й правозастосовувачів приділяти підвищену увагу розмежуванню судових повноважень. Не можна сказати, що в умовах функціонування декількох видів судової юрисдикції, правила її визначення є абсолютно зрозумілими і простими.

Спроби створення процесуальної форми, адекватної природі правових спорів, – причини наявних колізій судових повноважень. Важливим вбачається, нарешті, вирішити проблеми термінологічного характеру, систематизувати поняття й категорії, використовувані процесуальним законодавством. У практичному плані, мова може йти про додаткові, але, фактично, нові критерії поділу права на приватне й публічне, що відкриє перспективи з’ясування дійсного змісту публічно-правового й господарсько-правового спору. І це все на фоні використання позову як унікального засобу захисту порушеного права та необхідності окреслення компетенції адміністративних і господарських судів. Способи усунення конфлікту юрисдикцій, напевне, добре відомі, у першу чергу, закордонному судочинству. Проте, вітчизняна правова система перебуває на шляху викристалізації подібних способів, дослідним шляхом відшукуючи прийнятні механізми. У гармонійному поєднанні правозастосовної діяльності вищої судової інстанції, правил, що передбачають усунення наслідків неправильного вибору суду, окремих змагальних процедур визначення юрисдикції – шлях до безперешкодного правосуддя й доктринального обґрунтування концепції належного суду в різних сферах судової юрисдикції.

Література:

1. Джавадов Х. А. Проблеми ефективності цивільного судочинства. К.: Вид-во «Юридична думка», 2018. С. 161. 



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Another articles in this section

Сonferences

Conference 2024

Conference 2023

Conference 2022

Conference 2021

Conference 2020

Conference 2019

Conference 2018

Conference 2017

Conference 2016

Conference 2015

Conference 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота