ЛЮТНЕВИЙ ПАТЕНТ 1861 Р. ЯК ПРАВОВА ОСНОВА СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРНОЇ ТРАДИЦІЇ НА ЗЕМЛЯХ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ У СЕР. ХІХ СТ. - Scientific conference

Congratulation from Internet Conference!

Hello

Рік заснування видання - 2014

ЛЮТНЕВИЙ ПАТЕНТ 1861 Р. ЯК ПРАВОВА ОСНОВА СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРНОЇ ТРАДИЦІЇ НА ЗЕМЛЯХ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ У СЕР. ХІХ СТ.

19.03.2015 18:08

[Section 1. Theory and history of state and law. Law philosophy. History of political and legal studies]

Author: Баран Анжеліка Володимирівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри правового регулювання економіки і правознавства Тернопільського національного економічного університету





Парламент і парламентаризм є невід’ємними атрибутами демократичної держави. Проблеми функціонування та розвитку сучасного вітчизняного парламентаризму глибоко пов’язані з його історичним підґрунтям. Маючи досить давню тривалу передісторію становлення, сучасний український парламентаризм не може не спиратися на відповідні національні політичні традиції та культуру. Разом з тим, питання становлення українського парламентаризму викликають багато суперечок у сучасних правознавців. Одним із таких періодів, які потребують детального дослідження та наукового переосмислення є період середини ХІХ ст., коли відбувалося становлення основ парламентської традиції на території Східної Галичини в складі Габсбурзької монархії.

Визначальне значення для утвердження засад парламентаризму в Австрійській монархії мало прийняття Лютневого патенту та додатків до нього від 26 лютого 1861 р. Зокрема, Додаток до Лютневого патенту під назвою «Основний закон про державне представництво» визначав, що для представництва держави створюється Державна рада, яка складається з повної (загальної) Державної ради (gesammten Reichsrat) (з представниками Угорського королівства) та вузької Державної Ради (engere Reichsrat) (без представників Угорського королівства). Для Галичини визначальне значення мала вузька Державна рада, яка складалася з Палати Панів (Herrenhaus) і Палати Послів (Abgeordnetenhaus) (ст. 1). Членами Палати Панів за правом  народження ставали повнолітні князі цісарського дому (ст. 2). Спадковими членами Палати Панів були ті повнолітні голови шляхетських родів, яким цісар надав спадкову здатність бути Державними Радниками (ст. 3). Членами Палати Панів також були церковні архієпископи та єпископи (ст. 4). Цісар закріплював за собою право призначати до Палати панів пожиттєвих членів із «видатних мужів» держави (ст. 5).

До Палати Послів вузької Державної ради входило 223 виборних депутати (від Королівства Галичини і Володимерії з князівствами Освенцім і Затора та Великим князівством Краківським – 38 депутати; від Буковини – 5). До повної Державної ради входило 343 посли (з них 120 з країв Угорської корони) (ст. 6)  [1, s. 166–167].    

 Депутати Палати Послів обиралися крайовими сеймами (ландтагами), Державними зборами Угорщини і сабором (сеймом. – А.Б.) Хорватії та Славонії. 

Правові підстави організації діяльності Галицького сейму регулював Додаток до Лютневого патенту №ІІ, літера «о» від 26 лютого 1861 р. під назвою «Галицький крайовий статут». У Розділі 1 цього статуту «Про репрезентацію краю в загальному» визначалося, що крайовий сейм складатиметься з 150 членів. Серед них автоматично ставали послами сейму так звані «вірилісти»: 2 львівські архієпископи (католицький та греко-католицький), 2 – перемиські, тарнівський та станіславівський єпископи, ректори Львівського та Краківського університетів. Решта 141 посол обиралися: з курії великої земельної власності – 44; з торгово-промислових палат (у Бродах, Кракові, Львові) – 3; з міської курії – 20; з курії малої земельної власності (сільської) – 74. Сейм утворював виконавчий орган – Крайовий відділ, який очолював маршалок. Розділ ІІ Крайового статуту визначав повноваження крайового сейму. А саме: управляти майном краю, регулювати податки, контролювати громадські ради,і громадські справи, церкву та школу (у частині, що не суперечила чинному законодавству) та згадане вище повноваження, щодо обрання депутатів до Державної ради. Порядок виборів до Державної ради визначав додаток до «Галицького крайового статуту». У відповідності до даного нормативно-правового акту, Галицький крайовий сейм був уповноважений висилати до Державної Ради 38 депутатів у наступному співвідношенні: від вірилістів – 9 послів; від курії великих землевласників – 4 посли; від курії міст – 6 послів; з курії торгово-промислових палат – 1 посла; з сільської курії – 18 послів [2, s. 5–13].   Голосування відбувалося в кожній курії окремо. В результаті цього представництво в Державній раді мало подвійний характер – депутати були репрезентантами крайової автономії та представниками інтересів певних груп (що мало на той час визначальне значення) [3, с. 106].     Цісар залишив за собою право призначати президентів та віце-президентів кожної з Палат (ст. 8).

Державна Рада мала скликатися щорічно (ст. 9).

Сфера діяльності повної Державної Ради охоплювала усе загальнодержавне законодавство. Зокрема, це були питання, що стосувалися військової служби; загальнодержавних фінансів; комунікацій (пошта, залізниця і телеграф) (ст. 10).

До компетенції вузької Державної Ради (не входили угорські представники)  належали усі справи, які не були окремо передбачені в статутах сеймів окремих країв (ст. 11). 

Право законодавчої ініціативи надавалося урядові та Державній Раді (лише в питаннях, що відносились до сфери її компетенції). Для законопроектів, які виносилися на розгляд Державною Радою, вимагалася згода двох Палат та санкція цісаря (ст. 12).

Для прийняття законопроекту потрібно було, щоб за нього проголосувала абсолютна більшість присутніх депутатів (ст. 14). Усі члени Державної Ради повинні були голосувати особисто (ст. 16).

Рішення про скликання чи розпуск Палати послів приймав цісар (ст. 18) [1, s. 168–170].   

Загалом, Додаток до Лютневого патенту «Основний закон про державне представництво» був прогресивним в тому, що збільшив повноваження нового парламенту, зокрема, він отримав право законодавчої ініціативи та контролю за державними фінансами. Цей нормативно-правовий акт також ввів формулу «королівства і землі, представлені у рейхсраті», яка з 1867 р. стала офіційною назвою австрійської частини Австро-Угорської монархії. Вперше вона була вжита в Додатку до Лютневого патенту при визначенні складу вузької Державної Ради, на відміну від повної Державної Ради, в якій обговорювались загальнодержавні справи, включаючи й Угорське королівство [4, с. 86–87].

Список використаних джерел:

1. Kodeks prawa politycznego, czyli Austryackie Ustawy Konstytucyjne 1848-1903 / systematycznie zestawił, przełożył i opracował Stanisław Starzyński We Lwowie : Nakładem K.S. Jakubowskiego, 1903. –  1069 s. 

2. Grodziski S. Sejm Krajowy galicyjski 1861-1914. Zrodla // S. Grodziski : Wydawnictwo Sejmowe. – Warszawa, 1993. – 558 s.  

3. Дністрянський С. Реформа виборчого права в Австрії // Часопись правнича і економічна. – Львів, 1906. – Ч.6 – Т.9. – С. 34-55.

4. Никифорак М. В. Державний лад і право на Буковині в 1774–1918 рр. // М. В. Никифорак. – Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича. – Чернівці: Рута, 2000. – 279 c.






Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Сonferences

Conference 2024

Conference 2023

Conference 2022

Conference 2021

Conference 2020

Conference 2019

Conference 2018

Conference 2017

Conference 2016

Conference 2015

Conference 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота