ТРАДИЦІЇ ТА НОВАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕМОКРАТІЇ - Scientific conference
Main page
UA RU EN

Congratulation from Internet Conference!

Hello

Рік заснування видання - 2014

ТРАДИЦІЇ ТА НОВАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕМОКРАТІЇ

22.09.2022 09:32

[2. Legal sciences]

Author: Ванджурак Роман Васильович, аспірант кафедри Філософії права та юридичної логіки Національної академії внутрішніх справ, керівник Адвокатського бюро Романа Ванджурака, адвокат


Розвиток будь-якої правової системи відбувається як діалектичний процес, у якому завжди має місце взаємодія певних усталених – звичаєво-традиційних – компонентів та тих чи інших новоутворень, зумовлених специфікою такого розвитку на кожному його етапі. Ця специфіка є закономірним наслідком постійно змінюваних економічних, політичних та соціокультурних умов функціонування права і, відповідно, його осмислення в юридичній науці. 

Як зазначає вітчизняний дослідник Ю. Оборотов, «будучи чинником стабільності в суспільстві, правова система уособлює традиції, які забезпечують зв'язок між минулим, сьогоденням і майбутнім не тільки права і правової культури, а й усієї культури суспільства в цілому» [1, с. 25].

Однією з ключових проблем, що є предметом активних дискусій у вітчизняній та світовій політико-правовій літературі, є проблема ревізії класичних уявлень про демократію як фундаментальну цінність європейського права. Річ у тім, що демократичні традиції, започатковані ще в епоху Стародавньої Греції, наразі багато в чому виявляють свою неадекватність нинішнім суспільно-політичним реаліям.

До речі, способи здійснення демократії постійно піддавалися критичному аналізові, ревізії та інноваційному вдосконаленню з самого початку запровадження цієї форми правління (особливо після «демократичного судилища» над Сократом). Вже у Платона ми зустрічаємося із спробами вирішення таких суперечностей останньої, які є наслідками, з одного боку, прагнення до всезагального щастя в державі [2, c. 107] та збереження «гідності душі кожного громадянина» [2, с. 40], а, з іншого, – відсутності природних задатків «розумного та справедливого правителя» у більшості з них.

Треба відзначити, що демократичні правові традиції є невід’ємним компонентом історії українського права. Згадаємо, що навіть за часів перебування під самодержавною владою Російської імперії українське козацтво, будучи символом свободи як найвищої цінності, заснувало Запорізьку Січ, організаційні основи якої містили чимало «республіканських» елементів, характерних для давньогрецької та давньоримської державності.

Об’єктивне тяжіння динаміки сучасної політико-правової реальності до підвищення ступеня відкритості суспільства та збільшення його самоорганізаційного потенціалу сприяє відповідним інноваційним змінам у розумінні самого змісту демократії та форм її реалізації. Зокрема, її метою дедалі частіше стає не стільки вироблення певних «строгих директив» щодо регулювання правовідносин, скільки унормування «процесів дискурсивного формування спільної думки в децентралізованому режимі,… у ході яких критично обґрунтовуються правові запити та взаємні обов’язки, що випливають із досягнутого консенсусу і є релевантними потенційним правовідносинам» [3, c. 3-4]. Якщо навіть у доволі «скромних» (порівняно з сучасними державами) масштабах давньогрецького полісу така мета була б далеко не завжди досяжною, то наразі вона взагалі мала б вважатися утопічною. Проте з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій значно розширилися можливості в плані охоплення дискурсивно-демократичними процесами не тільки населення певної національної держави, але й їхнього виходу на транскордонний рівень (аж до всесвітнього). У нинішніх умовах одним із способів подолання так званого «дефіциту демократії» та залучення більшої кількості громадян до демократичних процесів є електронна демократія (або «е-демократія»). При цьому використання електронних ресурсів стає не лише одним з допоміжних засобів її здійснення, а і набуває ознак необхідної умови останнього. 

Сучасні тенденції суспільно-політичного розвитку свідчать, що традиційні зв’язки між громадянами та представниками політичних сил дедалі слабшають. Водночас відносини між обраними представниками, громадянами, громадянським суспільством і політичною владою розвиваються. І для забезпечення такого розвитку «значно поширюються електронні інструменти, включаючи Інтернет, веб-сайти, соціальні мережі. Вони можуть допомогти мобілізувати виборців, збільшити участь громадян у різних способах покращання надання державних послуг, сприяння інноваціям та економічному зростанню, зрештою навіть зміцнити демократію» [4, c. 378].

Головною метою електронної демократії є створення можливостей бути почутими та долученими до політичного життя країни для тих, хто зазвичай не бере участі у процесах творення політики. При цьому ключову роль у функціонуванні е-демократії в Україні відіграють сайти центральних органів влади та місцевого самоврядування, які виконують функцію інформування суспільства про діяльність органів влади, спрощують доступ громадян до відкритих даних та системи державних послуг. На місцевому рівні е-демократія представлена передусім сайтами місцевих рад, а також низкою спеціалізованих сервісів [5]. Тож цільовий зміст е-демократії (зокрема, в Україні) полягає не лише у забезпеченні доступу до публічної інформації, але й безпосередньої участі громадян в управлінському процесі. Кожен громадянин може звертатись до влади із питаннями, пропозиціями, заявами та скаргами, брати участь в обговоренні законопроектів та проектів адміністративних рішень, що «сприятиме зменшенню рівня корупції та детінізації економіки, дасть можливість досягти якісно нового рівня управління державою і суспільством в цілому і зміцнить довіру громадян до інститутів держави» [6, с. 25]. 

До найважливіших інструментів е-демократії, якими громадяни України можуть скористатися, належать електронні петиції (запроваджено з 2015 р.); е-декларації (запроваджено з 2016 р.); портали відкритих даних та ін. Ряд законодавчих актів визначають порядок здійснення та забезпечення права доступу громадян до публічної інформації (ЗУ «Про інформацію», ЗУ «Про доступ до публічної інформації», Указ Президента «Питання забезпечення органами виконавчої влади доступу до публічної інформації» та ін.). Разом з тим, для подальшого розвитку е-демократії доволі важливим є прийняття в Україні законопроектів «Про публічні консультації» та «Про всеукраїнський референдум» [7].

Одним з переконливих свідчень ефективності застосування інформаційно-комунікаційних технологій у практиці державного будівництва є приклад Ісландії, яка внаслідок кризи 2008 р. постала перед необхідністю модернізації державного устрою. У цьому відношенні вельми ефективним інструментом виявилося віртуальне спілкування громадян. Новий основний закон цієї держави писався в Мережі за широкої участі громадськості. У ході такого інтернет-дискурсу ісландці відмовилися від традиційної моделі проведення формального конституційного референдуму, коли громадянам пропонують схвалити текст, підготовлений вузькою групою політиків. Громадяни обрали 25 представників – раду, яка у мережі Facebook готувала проект конституції. Їм було надіслано понад 370 пропозицій і тисячі коментарів, після врахування яких залишалося лише проголосувати за цю нову конституцію [8, c. 8].

Отже, з одного боку, демократичні традиції, як і будь-які інші традиційні цінності, є тим компонентом суспільно-політичного та культурного життя, авторитет якого «забезпечується корисністю, поширеністю, масовістю застосування, ефективністю дії. Тому традиції у сфері права здебільшого не потребують примусу» [1, с. 25]. До того ж, ще Аристотель обґрунтував висновок про те, що, врешті-решт, всі народи з необхідністю мають прийти до демократії як найбільш стійкої форми правління, зорієнтованої на «благо для більшості громадян» [9, с. 114]. З іншого ж боку, навіть традиційні цінності не є якимись застиглими догмами, а, скоріше, являють собою своєрідні «аксіологічні матриці», що містять не лише певні «константи», але й ті «змінні», які, наповнюючись інноваційним змістом, забезпечують адаптацію таких цінностей до нових соціокультурних умов. 

Список використаних джерел

1. Оборотов Ю. Традиції та новації у правовому розвитку. Психологія і суспільство. 2004. №1. С. 15-42.

2. Платон. Держава. К.: Основи, 2000. 358 с.

3. Habermas J. Between Facts and Norms. Contributions to a Discourse Theory of Law and Democracy. Cambridge: Polity Press, 1996. 256 p.

4. Марущак А.В. Права людини в епоху діджиталізації. Права людини в Україні та зарубіжних країнах: традиції та новації. Львів: Ліга-Прес, 2021. С. 360-389. 

5. Махначова Н. М. Е-демократія як інструмент розвитку громадянського суспільства та ефективного партнерства в публічній сфері // Державне управління : удосконалення та розвиток. 2018. № 10. URL : http://www.dy.nayka.com.ua/pdf/10_2018/25.pdf.

6. Кушакова-Костицька Н.В. Філософсько-правові засади становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні. Автореф. дис… д-ра юридичних наук. К., 2019. 37 с.

7. Бучковська О.Ю., Веремчук О.В. Електронне урядування як основа взаємодії держави та суспільства в Україні. Державне управління: удосконалення та розвиток: Електронне фахове видання. 2020. №3. www.dy.nauka.com.ua. DOI: https://doi.org/10.32702/2307-2156-2020.3.34. 

8. Грицяк Н.В., Соловйов С.Г. Електронна демократія : навчальний посібник. 2015. Київ : НАДУ. 66 с. 

9. Аристотель. Політика. К.: Основи, 2005. 240 с. 

___________________


Науковий керівник: Кушакова-Костицька Наталія Вадимівна, доктор юридичних наук, професор, Національна академія Внутрішніх справ




Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Another articles in this section

Сonferences

Conference 2024

Conference 2023

Conference 2022

Conference 2021

Conference 2020

Conference 2019

Conference 2018

Conference 2017

Conference 2016

Conference 2015

Conference 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота