НЕВІДПОВІДНІСТЬ ВНУТРІШНЬОГО ПЕРЕКОНАННЯ СУЧАСНИМ ПРАВОВИМ РЕАЛІЯМ - Scientific conference
Main page
UA RU EN

Congratulation from Internet Conference!

Hello

Рік заснування видання - 2014

НЕВІДПОВІДНІСТЬ ВНУТРІШНЬОГО ПЕРЕКОНАННЯ СУЧАСНИМ ПРАВОВИМ РЕАЛІЯМ

30.01.2024 12:53

[2. Legal sciences]

Author: Ванджурак Роман Васильович, доктор філософії з права, докторант Національної академії внутрішніх справ, керівник «Адвокатського бюро Романа Ванджурака», адвокат, м. Київ


Сьогоднішнє суспільство тяжіє до прагматичного мислення й все менше піддається емоціям та сліпій вірі, а відтак – суспільство прагне будь-яким фактам пояснень, а ще краще доказів. Звідси не дивно, що громадян може задовольнити лишень право, яке буде в достатній мірі зрозумілим, арґументованим та логічним; право “без загадок” й тим паче – без суб’єктивної складової осіб, які це право застосовують.

Попри постійні інновації права в догоду нинішнім глобалізаційним процесам (онлайн-трансляції судових засідань, брифінги представників правоохоронних органів, публікації судових рішень в мережі Інтернет тощо) залишається ще у праві, зокрема процесуальному, елемент невідповідності сучасним реаліям, і це - узаконена можливість суб’єктами прийняття процесуальних рішень ухвалювати їх на основі внутрішнього переконання.

Коло суб’єктів правозастосування в правовій системі України надзвичайне широке, починаючи з Президента й закінчуючи патрульним поліцейським, з різним обсягом розсуду (дискреційних повноважень). Для прикладу чинний Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає право використовувати своє внутрішнє переконання при прийнятті процесуальних рішень слідчому (детективу, дізнавачу), прокурору, слідчому судді, суду [1]. До того ж суд наділений повноваженнями оцінювати на основі свого внутрішнього переконання документи, речі, показання свідків тощо з точки зору їх допустимості, достовірності та достатності, надаючи їм статус доказів, після чого, на основі тих же доказів ухвалювати кінцеве рішення на підставі знову ж таки - свого внутрішнього переконання [1, 3].

Дискусії щодо цього тривають постійно і погляди науковців різняться. Одні - переконані у необхідності застосування внутрішнього переконання, як інструменту при ухваленні рішень (Г.Гарт, Дж.Френк) й не вбачають у ньому негативу (Ю.Грошевой, Н.Гураленко), інші - допускають такий інструментарій лишень при розгляді “важких справ” (А.Барак), треті - до непотрібності розсуду (дескреції) взагалі (Р.Дворкін, І.Бентам, А.Козінські, С.Брейер) та зауважують на недопущення витіснення ідеї правосуддя суддівським свавіллям (В.Костицький).

Досліджуючи питання внутрішнього переконання, у першу чергу варто акцентувати увагу на співвідношенні понять “доведення” (прийнятого у точних теоретичних науках) та “доказування” (що вживається по відношенню до арґументаційних процедур у юридичній практиці). Якщо під терміном “доведення” мається на увазі строга логічна операція, яка передбачає обґрунтування істинності певної тези (гіпотези, теорії, версії) шляхом демонстрації її необхідного випливання з наявних аргументів (підстав, істинність котрих є або фактично очевидною, або доведеною раніше), то зміст терміну “доказування” загалом передбачає переконання учасників дискурсу у доцільності прийняття того чи іншого рішення [2, c. 6]. Відмінність між логічним доведенням та юридичним доказуванням полягає також у тому, що останнє не завжди має на меті встановлення істини, позаяк судовий процес спрямований на вирішення спорів між опонентами й рішення суду передбачає не стільки відтворення подій спору чи злочину (об’єктивних умов, причин та механізмів його виникнення й розгортання), скільки прийняття рішення на користь однієї зі сторін. І хоча таке рішення повинно бути обґрунтованим, його аргументація зазвичай будується за принципом змагальності, згідно з яким справа може бути виграною не тільки за рахунок надання достатніх та допустимих доказів, але й через порівняну слабкість позиції опонента [2, с. 8-9]. 

Не менш дискусійним у сучасній юриспруденції є питання стосовно критеріїв достатності доказів, адже наразі суд може прийняти певне обґрунтоване рішення лише за умови достатності доказів, тоді як останні вважаються достатніми, якщо вони дозволяють суду прийняти те чи інше рішення у справі. При цьому сам суд і уповноважений кваліфікувати докази як достатні чи недостатні на власний розсуд (за відсутністю чітко визначених критеріальних вимірів такої їхньої оцінки) [2]. 

Звідси є очевидним, що запропонована наразі форма визначення умов достатності доказів та ухвалення на їх основі рішень допускає практично необмежений діапазон суб’єктивної свободи й забезпечується це шляхом застосування суб’єктами правозастосування свого внутрішнього переконання [3]. 

На нашу думку це і є тим “збудником”, що з року в рік плекає неприязнь й страх громадян перед правоохоронними та судовими органами, що й ретранслюється відсотком довіри людей до останніх. Тому, без вирішення цієї проблеми сама ідея правосуддя відставатиме від сучасних тенденцій зрозумілості, відкритості та доступності будь-яких процесів загалом і права зокрема та може бути дуже легко витісненою ідеєю процесуального свавілля, тим більше, що вітчизняна практика дедалі частіше засвідчує випадки здійснення такої можливості.

Очевидно, це питання має неабияку актуальність, як з точки зору наукових досліджень, так й зі сторони суспільного інтересу, адже згідно соціологічних досліджень на сьогодні судовій системі довіряють близько 3 % громадян України з числа опитаних респондентів, а близько 50 % з них взагалі не довіряють органам правопорядку, що свідчить про критичну ситуацію й гостру необхідність у відшукуванні причин такої недовіри та шляхів вирішення даної ситуації на теоретичному і практичному рівнях [3].

Враховуючи, що кожна окрема справа це фактично доля конкретної людини, допускати можливість її вирішення на основі суб’єктивного рішення, прийнятого на основі внутрішнього переконання (інтуїції чи здогадки) суб’єкта правозастосування, всупереч наявним у справі доказам, сучасне право допускати не може. Інакше, довіра до судової та правоохоронної системи залишиться на тому ж рівні що й зараз.

Тому, на сьогодні перед науковцями гостро стоїть потреба у відшукуванні такого підходу правозастосування, який би унеможливив застосування внутрішнього переконання при ухваленні рішень суб’єктами правозастосування, чим значно зменшив би рівень суб’єктивізму при ухваленні процесуальних рішень й тим самим підвищив рівень довіри громадян до судових і правоохоронних органів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

[1] Кримінальний процесуальний кодекс України : Відомості Верховної Ради України, 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст. 88. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text.

[2] Гвоздік О.І., Кощинець В.В. Логіка доказування у юрисдикційному процесі: Навчальний посібник. Київ: Національна академія прокуратури України, 2016. 140 с.

[3] Ванджурак  Р. Внутрішнє  переконання  суб’єктів  правозастосування:  філософсько-правовий аналіз проблеми  та давньогрецький спосіб її розв’язання. Філософські та методологічні проблеми права. 2023.No 2 (26). С. 110–118. doi: 10.33270/02232602.110.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Another articles in this section

Сonferences

Conference 2024

Conference 2023

Conference 2022

Conference 2021

Conference 2020

Conference 2019

Conference 2018

Conference 2017

Conference 2016

Conference 2015

Conference 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота