АКТУАЛЬНІСТЬ ЗАКОНУ УКРАЇНИ “ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ДЕРЖАВНОЇ ”: ХРОНІКИ ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНИ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

АКТУАЛЬНІСТЬ ЗАКОНУ УКРАЇНИ “ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ДЕРЖАВНОЇ ”: ХРОНІКИ ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНИ

23.08.2019 09:55

[Секція 2. Конституційне право. Конституційне процесуальне право. Міжнародне право]

Автор: Співак Ірина Вікторівна, старший викладач кафедри господарського та адміністративного права факультету соціології і права, Національного технічного університету "Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського"


Від початку часів “ мовне “ питання було одним з найболючіших. На початку ХХI столітті “мовні“ проблеми також посідають чільне місце у державотворенні багатьох країн. Проблема є світовою, а не лише національною, оскільки будь-яка деколонізована країна, здобувши незалежність, повинна вирішити “мовне” питання. Не оминула ця проблема й Україну, населення якої тотально зросійщувалось протягом декількох століть поспіль

Початки “мовної” проблеми в Україні слід шукати за часів Російської імперії, або й раніше ( у 1627 році Указом царя московського Михайла Федоровича та його батька патріарха Філарета (Федора) було постановлено книги українського друку зібрати і спалити та суворо заборонено в майбутньому купувати українські книги; в 1693 році Московським Патріархом Адріаном було заборонено друк будь-ких книг українською мовою в Києво-Печерській лаврі; в 1709 році Указом Петра 1-го заборонено друг книг українською мовою і скорочено число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161 ( ще раніше кращих викладачів, серед яких Феофан Прокопович та Дмитрій Ростовський (Данило Туптало) переведено до Москви). “…стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням па московської, а київської культури”, - визнав пізніше російський лінгвіст князь Микола Трубецькой.

На думку Є.Чикаленка, намагання зробити російськомовними всіх підданих походили від чиновників, які були вимушені служити на Кавказі, в Польщі, Литві та Україні[1, с.5]. Вбачаються певні аналогії з ситуацією на теренах СРСР та (до певної міри) і на теренах сучасної України. А історик Рікарда Вульпіус вважала, що вирішальну роль у запровадженні жорстких заходів щодо української мови відіграла можливість появи українського перекладу Біблії Пилипа Морачевського, який би одразу відлучив від російської мови переважну більшість українського населення[2, с.200].

Мову ( як фактор самоідентифікації нації ) можна порівняти хіба що з релігією. Можливо саме через це, на думку Рікарди Вульпіус, серед виконаних Британським біблійним товариством перекладів 70-ма мовами Російської імперії ( в тому числі чуваською, калмицькою) Біблії не варто шукати українського[2, с.201].

У 1759 році Синод видав розпорядження щодо вилучення зі шкіл українських букварів.

У 1824 році міністр освіти Російської імперії Олександр Шишков видав розпорядження: “Воспитание народное по всей империи, не смотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское”, а тому є необхідним “подвергать запрету всякое малороссийское слово как по существу вредное и опасное для государственного единства”.

У 1862 році у Петербурзі було закрито український літературний та науково-популярний часопис “Основа”, що був ( за визначенням енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона) “ найпомітнішім проявом українофільства”.

Вбачається, що українська мова, як важливий засіб національної само ідентифікації, була неприйнятною через побоювання високопосадовців Російської імперії ( не безпідставне ) щодо потенційної автономізації України. Так, Київський генерал-губернатор М.М.Анненков,позабувши навіть про “цивілізаційну місію” Російської імперії , зауважив у березні 1863 року, що українофіли, “опираясь на отдельность языка, станут притязать на автономность Малороссии”[3, с.192].

На цьому тлі не дивним є ухвалення в 1863 році Валуєвського циркуляру про заборону давати цензурний дозвіл на друк української духовної та популярної освітньої  літератури: “ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може” [4, с.188].

Валуєвський циркуляр, ще більш суворий Емський указ 1876 року про заборону друкування та ввезення з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також подальші утиски української мови ( зокрема  заборона у 1889 році професору Антоновичу робити доповіді ( 23 доповіді) на 11-му Міжнародному археологічному з’їзді у Києві; Директива Колегії Міносвіти УРСР “Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах ) вже на теренах Радянського Союзу (незважаючи на постійні посилання на рівність всіх мов) призвели до домінування  російської мови у багатьох сферах суспільного життя України, Домінуюча позиція російської мови ( особливо на Сході нашої країни ) як головної мови пострадянської комунікації стала  одним з чинників колобораціонізму та інструментом ведення Російською Федерацією гібридної війни проти України, загрози національній безпеці України.

Оскільки “ високою метою “ кожної держави ( за визначенням Венеційської комісії ) є прагнення зміцнити позиції державної мови, то пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови як державної.

Потреба у використанні єдиної державної мови не піддається сумніву більшістю громадян України, які усвідомлюють актуальність вислову Гая Саллюстія Кріспа: “малі держави ростуть завдяки згоді, а великі руйнуються від незгоди” [4; 36].

З огляду на те, що мова є важливим інструментом соціальної організації., держава зобов’язана забезпечити всім громадян доступ до важливої інформації (надзвичайної ситуації, прав споживачів тощо). А, отже, держава  має забезпечити знання державної мови і громадянам, що є представниками національних меншин. Відповідно до ст.57 Конституції України кожному гарантується знати свої права та обов’язки, а закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинними. Отже, гарантування громадянам доступу до положень нормативно-правових актів (без перекручень та неточностей) є можливим лише за умови забезпечення державою здатності громадян знайомитись із цими положеннями в оригіналі.

В цьому сенсі інструментальна функція мовного коду, що є доступним всім громадянам  країни, стає важливим консолідуючим фактором.

Як зазначається у Висновку Венеційської Комісії (з урахуванням особливих умов, що склалися в Україні), збалансована політика у мовній сфері вимагає належних гарантій для збереження державної мови як інструмента єднання суспільства, і є особливо актуальним в наш час.

Нарешті, врахувавши досвід мовних законопроектів за весь період  незалежності України, та світовий, тому числі європейський досвід мовного законодавства (Закон Французької Республіки  щодо використання французької мови від 1994 р., Закон Литовської Республіки, “Про державну мову” від 1995 р. та деяких інших країн) було ухвалено Закон України “Про функціонування української мови як державної” № 2704- VIII[5].

Виокремлення державної мови у окремому законі є типовою європейською практикою, яка акцентує на важливості державної мови як державного інституту та елементу конституційного ладу України як унітарної держави. Таку мовну політику (і навіть більш жорстку) проводять Польська Республіка, Литовська Республіка, Естонська республіка та багато інших країн. Етнонаціональна політика Естонії не є чимось винятковим у Балтійському регіоні. Естонія, як і Латвія, вдалася до моделі етнонаціонального самозахисту, суть якої полягає у забезпеченні привілейованого становища титульного етносу через вибіркові умови набуття громадянства, мовну політику [6]. В країнах Балтії пріоритет надається національним державним мовам: естонській, литовській, латиській. Про це свідчить чітко розроблене законодавство, що передбачає відповідальність за зневажання державними мовами, чіткою системою вимог до громадян у різних сферах діяльності, з відповідними кваліфікаційними (обов’язковими) екзаменами та регулярними перевірками стану справ з вживання державних мов у різних сферах. Спроби запровадження в Україні офіційної багатомовності всупереч Конституції України є діями, що провокують мовний розкол  країни, міжетнічне протистояння і ворожнечу.

Законом України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” № 2704- VIII від 25.04.2019р. (ст.1) визначено, що єдиною державною(офіційною) мовою  в Україні є українська мова і державний статус української мови є невіддільним  елементом конституційного ладу України як унітарної держави.

Ухвалення Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” є значним кроком вперед на шляху, що пройшли більшість країн Східної Європи. Хоча й не означає, що “мовну” проблему вирішено остаточно, оскільки відомо ще з досвіду Російської імперії, що суворість законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання. Крім того, Закон має певні недоліки: не ввійшла до остаточної редакції низка важливих норм, деякі були знівельовані дещо розмитими формулюваннями.

Так, в статті 9 Закону відсутні народні депутати України як особи, які зобов’язані володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових обов’язків ( а таке зобов’язання збережено для депутатів Верховної Ради нині окупованої Автономної Республіки Крим). Також норма стосовно того, що “видавець зобов’язаний видавати державною мовою не менше 50% усіх виданих ним упродовж відповідного календарного року назв книжкових видань” в остаточній редакції доповнена уточненням, що нівелює  основне значення: “ця вимога не поширюється на видавничу продукцію, видану кримськотатарською мовою, іншими мовами корінних народів чи національних меншин України за рахунок коштів державного та/або місцевих бюджетів відповідно до закону щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України”(п.1ст.26). Неоднозначність прослідковується і в статті 29 , згідно з якою “мовою публічних заходів є державна мова, якщо інше не встановлено Законом” (на відміну від того, що в першій редакції Закону чітко зазначалося “мовою публічних заходів в Україні є державна мова”). Крім того, того в зазначеній статті є “шпарина” з уточненням , що “положення не поширюється на заходи для обмеженого кола осіб” (якою можна скористатись для того, щоб обійти норму закону, оголосивши будь-який захід “для обмеженого кола осіб”).

Крім того, із норм Закону не випливає, що особи, які вже обіймають керівні посади в органах державної влади, поні складати іспит або проходити атестацію на знання української мови. Не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на значні строки ( на відміну від першої редакції закону) за спроби надання офіційного статусу будь-якій іншій мові ( такі дії у першій редакції прирівнювались до зазіхання на конституційний лад). Ускладнено й процедуру притягнення до відповідальності осіб, які порушують мовні права громадян України у сфері надання послуг та у сфері торгівлі.

Незважаючи на всі недоліки, Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” є юридичною базою для знищення механізмів зросійщення України: позбавляє статусу другорядної, встановлює домінування української мови у публічній сфері. Не дарма ж Київський генерал-губернатор М.М.Анненков, зауважив у березні 1863 року, що українофіли, “опираясь на отдельность языка, станут притязать на автономность Малороссии”[7, 192].

Навіть за очевидної ліберальності Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, він може перетворитися ( за умови вдосконалення)  на ефективний інструмент українізації України. 

Література:

1.Чикаленко Є. Розмова про мову. – Петроград,1917. – С. 5

2. Вульпиус Р. Языковая политика в Российской империи и украинский перевод Библии (1860-19060//Ab imperio. – 2005. - № 2. – С. 200

3. Савченко Ф. Заборона Українства. 1876р. – Харків; Київ,1930. – 414 с.

4. Цымбалюк Ю., Краковецкая Г. Крылатые латинские выражения. – Киев, 1976. – 191 с.

5. Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” № 2704-VIII від 25 квітня 2019р.//Голос Укрпїни. - № 90(7096). – 16 травня 2019

6. Tsilevch B. Minority Rights in the Baltics.//www.ssees.ac.uk/baltik.html

7. Савченко Ф. Заборона Українства. 1876р. – Харків; Київ,1930. – 414 с.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота