ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВА НА СЕЦЕСІЮ ТА ПРАВА НА САМОВИЗНАЧЕННЯ В МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТАХ - Наукова спільнота

Вас вітає Наукова спільнота!

Вітаємо на нашому сайті

ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВА НА СЕЦЕСІЮ ТА ПРАВА НА САМОВИЗНАЧЕННЯ В МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТАХ

15.12.2017 21:14

[Секція 2. Конституційне право. Конституційне процесуальне право. Міжнародне право]

Автор: Каліновський Віктор Ігорович, студент 4-го курсу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого


У вітчизняній правовій науці на сьогоднішній день майже не приділено уваги фундаментальним проблемам права на сецесію в контексті визнаних норм міжнародного права.

Термін «сецесія» (лат. secedo – іду) відомий людству ще з V ст. до н.е., і в Давньому Римі ним позначався демонстративний вихід плебеїв зі складу римської громади і відхід за межі міста. У ті часи сецесія розумілася як своєрідна форма боротьби одного з класів за свої права [1, с. 1167]. Нині цей термін набув іншого значення й означає «вихід зі складу держави якоїсь її частини» [2, с. 556].

Питання, пов’язані із правозахисною сецесією та правом на самовизначення, стали предметом дослідження таких науковців, як: М. В. Баглай, А. Б’юкенен, Р. В. Енгібарян, М. Кампельман, Д. Мурсвік, С. П. Погребняк, Б. Страшун, Е. Тадевосян , О. Уварова, В. Чиркін та ін.

Ідея права народів на самовизначення отримала в сучасному світі широкого поширення: вона закріплена у двох Міжнародних пактах про права людини 1966 року, міститься в багатьох деклараціях Генеральної Асамблеї ООН, документах міждержавних і міжнародних неурядових організацій; до неї часто апелюють в ході етнічних конфліктів і рухів за незалежність. Пройшовши більш ніж двовіковий шлях, вона знайшла досить високий статус [3, c. 54].

При дослідженні нормативно-правових актів Ради Безпеки ООН та відповідних консультативних висновків міжнародних судових органів виникає низка надзвичайно важливих питань. Зокрема, чи існує взаємозалежність між правом на відокремлення та правом на самовизначення; який зміст права на сецесію, чи є він невід’ємною частиною міжнародного права, чи це тільки результат плідних наукових досліджень; чи мають право на відокремлення конкретні прояви у міжнародній практиці. У цьому випадку слід враховувати неоднозначність теоретичних позицій, жодна з яких не отримала свого практичного втілення на рівні законодавчих актів.

Необхідність розгляду права сецесії диференційовано щодо федеральних та унітарних державах продиктована різним правовим статусом, котрим володіють суб’єкти федерації – у федеративних державах (США, Швейцарія, Велика Колумбія) та адміністративно-територіальні одиниці – в унітарних державах (Італія, Іспанія, Португалія, Грузія). Відсутність конституційного закріплення права сецесії у федеративних державах не завжди є показником його фактичної нездійсненності. 

В історії відомі приклади, коли право сецесії було виключено в конституційних актах держави, однак вони практично ним скористалися (Чехословаччина, Малайзія, Сінгапур). Так, Конституція Чехословаччини не передбачала права на сецесію, але в 1993 р. держава розділилася [4, с. 313]. Є приклади, коли право сецесії було проголошено в основних законах без розробки механізму виходу суб’єкта федерації; і тільки революційні ідейно-політичні й економічні перетворення послужили могутнім поштовхом до його реалізації. Складові частини СРСР та Югославії вважалися державами і називалися республіками та при об’єднанні з іншими суб’єктами федерації не втрачали державного суверенітету, завдяки чому за ними зберігалося право на сецесію; але реалізація цього права стала можливою лише у 90-х рр. ХХ ст. Однією з важливих особливостей цих федерацій є те, що держави були побудовані за національним принципом, перебільшення значення якого в державному будівництві «може не згуртувати, а, навпаки, підірвати державну спільність, єдність федерації як держави» [4, с. 308]. Однак, сучасні федеративні держави ігнорують побудову федерацій винятково за національним принципом (Росія) чи намагаються зовсім відмовитися від його використання (Нігерія).

Щодо закріплення права на сецесію та самовизначення, то можна використати статтю 1 як Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, так і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що визначають право всіх народів на самовизначення, відповідно до якого всі народи вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток [5, ст. 1; 6, ст. 1]. Варто погодитись із думкою, що право на самовизначення, яке однаково викладається в обох Пактах, має особливо важливе значення, оскільки здійснення цього права є основоположною умовою поваги і дотримання прав людини і займає центральне місце у справі забезпечення і зміцнення заходів щодо захисту таких прав [7]. Крім того, у ч. 2 ст. 1 Статуту ООН самовизначення народів закріплюється як один із основоположних принципів, на основі якого будуються дружні відносини між націями, а також зміцнюється загальний мир [8, ст. 1]. Варто зазначити, що конкретно у цьому випадку принцип самовизначення народів вживається у значенні керівної ідеї, вихідного положення, що має загальну значущість та вищу імперативність. 

Право на самовизначення отримало конкретне закріплення також і в багатьох резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, серед яких, зокрема, Резолюція 41/128 (Декларація про право на розвиток) від 04.12.1986 р., Резолюція 53/243 (Декларація і Програма дій в області культури світу) від 13.09.1999 р., Резолюція 1514 (XV) (Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам) від 14.12.1960 р. та ін. Однак, при здійсненні аналізу зазначених правових актів ми бачимо знову ж таки дублювання положень Статуту ООН. Так, у своїй Резолюції № 7/17 Ради ООН з прав людини під назвою «Право палестинського народу на самовизначення» Генеральна Асамблея ООН «наполегливо закликала всі держави-члени і відповідні органи системи Організації Об’єднаних Націй надати підтримку і допомогу палестинському народу в якнайшвидшій реалізації його права на самовизначення» (п. 4 Резолюції) [9]. Зауважимо, що норми такого характеру мають досить низький рівень ефективності, оскільки, деякі з них хоч і зобов’язують органи і держави-члени ООН, проте не мають такої юридичної сили, і є рекомендаціями.

Віденська декларація і програма дій, прийняті на Всесвітній конференції з прав людини від 25 червня 1993 року, встановлюють, що зважаючи на особливе становище народів, які перебувають під колоніальним або іншими формами чужоземного панування або іноземної окупації, Всесвітня конференція з прав людини визнає право народів застосовувати будь-які законні дії відповідно до Статуту ООН для здійснення свого невід’ємного права на самовизначення та вважає відмову в праві на самовизначення порушенням прав людини і підкреслює важливість ефективного здійснення цього права [10].

Право на самовизначення також знайшло своє відображення у конституціях деяких держав. Так, у Конституції Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія у Вступному розділі про основні принципи проголошувалось, що народи Югославії, спільно із тими народностями, разом з якими вони живуть, виходячи із права кожного народу на самовизначення, включаючи і право на відокремлення, на підставі вільного волевиявлення в ході спільної боротьби в період народно-визвольної війни і соціалістичної революції, у відповідності зі своїми історичними прагненнями, усвідомлюючи, що подальше зміцнення їх братерства і єдності відповідає їх спільним інтересам, – об’єдналися в союзну республіку вільних і рівноправних народів і народностей та створили соціалістичну федеративну співдружність трудящих – Соціалістичну Федеративну Республіку Югославія <…>» [11]. Відповідно до ст. 4 Конституції, Федеративна Республіка Бразилія дотримується у міжнародних відносинах принципів, серед яких і принцип самовизначення народів [12]. Право на самовизначення народів закріплюється і захищається Конституцією Гвінеї-Бісау, в ч. 2 ст. 18 якої зазначено, що Республіка Гвінея-Бісау захищає право народів на самовизначення і незалежність, підтримує боротьбу народів проти колоніалізму, імперіалізму, расизму і всіх інших форм гноблення та експлуатації…» [13]. Право на самовизначення також згадується у текстах конституцій Португалії, Білорусі, Туркменістану, Словаччини, Словенії, Хорватії.

Але навіть якщо право на сецесію «дозволено» державою, перед його реалізацією населення певної частини держави має відповісти на низку дуже важливих питань: чи не закріплює прийняте рішення інтереси лише правлячої верхівки; чи буде доцільним зроблений крок? Необхідно розрахувати можливості певної території на реалізацію тієї чи іншої політичної форми існування – витрати на утримання спеціального апарату управління, апарату легального примусу, забезпечення зовнішнього захисту й інше. 

Наявність нормативного закріплення права народів на самовизначення у міжнародно-правових актах, на наше переконання, суттєво не вирішує викладених вище проблем. Тому питання сутності правозахисної сецесії та права на самовизначення на сьогодні залишаються не вирішеними, що, в свою чергу, продиктовано неоднозначністю норм міжнародного права.

Сецесію як механізм правового регулювання можна розглядати за двома підходами: як юридичний факт, що викликає зміни територіальної сфери впливу і зупинення дій багатьох джерел права і правовідносин (відносини громадянства, відносини з приводу реалізації права власності), а також виникнення нових правовідносин; як правовий результат, умовою отримання якого є зміна правового статусу всіх суб’єктів і правового режиму об’єктів, що викликане втратою держави суверенітету над частиною своєї території. Уявлення про відокремлення територіальної спільноти від держави відповідно до другого підходу може слугувати певною гарантією збереження територіальної єдності. Сепаратистські настрої часто засновані на популізмі і використовуються для задоволення інтересів окремих політичних сил чи навіть осіб. Наявність правового механізму відокремлення за умови широкого роз’яснення для громадськості може стати гарантією збереження територіальної цілісності держави.

Література:

1. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Прохоров. – М., 1984.

2. Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В. С. Крутских. – М., 2000.

3. Сампиев, И. М. Самоопределение народов: теория и онтология. – Ростов н/Д: Изд-во Сев.-Кав. науч. центра высш. школы, 2004. – 151 с.

4. Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт. – М., 1998.

5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua /laws/show/995_043.

6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_042.

7. Права человека. Комитет по экономическим, социальным и культурным правам. Изложение фактов № 16 (Rev. 1) [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.ohchr.org/Documents/Publications/ FactSheet16Rev.1ru.pdf.

8. Устав Организации Объединённых Наций и Устав Международного Суда от 26.06.1945 в редакции от 16.09.2005 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http:// zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_010.

9. Резолюция Совета по правам человека № 7/17 «Право палестинского народа на самоопределение» от 28.03.2008 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://ap.ohchr.org/documents/R/HRC/resolutions/A_HRC_RES_7_17.pdf.

10. Венская декларация и Программа действий, принята на Всемирной конференции по правам человека 25 июня 1993 г. в г. Вене [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://zakon4.rada.gov.ua/laws /show/995_504.

11. Конституция Социалистической Федеративной Республики Югославия [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://worldconstitutions.ru/archives/781/3.

12. Конституция Федеративной Республики Бразилия [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://worldconstitutions.ru/archives/56313. 

13. Конституция Республики Гвинея-Бисау [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://worldconstitutions.ru/archives/232.

_________________________

Науковий керівник: Усманов Юрій Ільдарович,асистент кафедри міжнародного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Конференції

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014