ЩОДО НАЛЕЖНОЇ МОТИВАЦІЇ ВЛАДНИМИ ОРГАНАМИ ОБМЕЖЕНЬ У СФЕРІ ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ЩОДО НАЛЕЖНОЇ МОТИВАЦІЇ ВЛАДНИМИ ОРГАНАМИ ОБМЕЖЕНЬ У СФЕРІ ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ

24.06.2020 10:39

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу


В сучасних умовах інтенсивного функціонування інформаційного суспільства вирішальним є використання інформації для задоволення суспільних чи особистих потреб індивідуумів. Відтак, значна увага надається вирішенню проблематики, пов’язаної з доступом до відомостей, які мають значення для досягнення вказаної мети. Право на доступ до інформації є частиною загального правового статусу особи, що створює необхідний юридичний фундамент інформаційного суспільства. В свою чергу, функціонування сучасного інформаційного суспільства можливе лише за умов існування демократичної, правової держави, де панує принцип верховенства права і максимально забезпечується реалізації прав людини. Право на доступ до інформації є одним з невід‘ємних прав людини і громадянина [1, c. 176]. Будь-яке право буде ефективним, якщо воно має правовий механізм здійснення та гарантії його захисту у випадку порушення. Керуючись основними міжнародно-правовими правилами щодо інформаційної свободи у демократичному суспільстві, наша держава наразі намагається приймати нормативні акти, які повинні спрямувати процес доступу до інформації в цивілізаційне русло. Зокрема, уже тривалий час діє Закон України «Про доступ до публічної інформації», який покликаний гарантувати кожній особі можливість отримувати відомості, що становлять суспільне значення і необхідні для реалізації особистих чи публічних прав та інтересів. Втім, на переконання більшості дослідників цього питання, вказаний акт на наших національних теренах має значну кількість вад, і передовсім вони виявляються у його недієвості у площині практичного правозастосування.

У науковій літературі проблематиці інформаційної свободи і, зокрема, вільного доступу людини до публічної інформації, приділена увага в основному актуальним питанням організації відповідної діяльності розпорядників інформації щодо інформування населення, надання інформації на запити особи. Разом з тим, поза увагою науки залишаються такі важливі аспекти цієї сфери, як необґрунтовані відмови у доступі, перекручування фактів, ігнорування запитів та інші зловживання суб’єктів владних повноважень з метою приховати від суспільства відомості, які становлять публічний інтерес. Потребує більш широкого з’ясування питання дотримання критеріїв пропорційності втручання владних структур у свободу доступу до інформації, що на практиці тягне свавілля та незаконне обмеження прав людини у коментованій сфері. Оскільки досить значну участь у відносинах щодо здійснення інформаційних прав і свобод людини грають компетентні органи владних повноважень, причому у якості зобов’язаної за законом особи, застосування нормативних приписів вельми ускладнено. Враховуючи сучасні українські реалії, досить значною є вірогідність свавільства державних суб’єктів у даному процесі. З цим пересічні громадяни постійно зіштовхуються при необхідності отримати публічну інформацію, яка за законом має бути відкритою. Попри загальну, здавалося б, урегульованість питання, особи, що звертаються за відомостями в Україні, постійно отримують необґрунтовані відмови в задоволенні запитів на інформацію. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування фактично безпідставно відмовляють у наданні запитуваних відомостей, відносячи їх до інформації з обмеженим доступом, спотворюючи саму суть запиту і надаючи некоректні відомості, неправомірно маніпулюючи самим поняттям публічної інформації тощо.

Для українського суспільства вже стало недоброю традицією, коли владні структури необґрунтовано та немотивовано нехтують запитами особи про певну інформацію. Втім, маємо зазначити, що все ж більш часто такі розпорядники вказують підстави для подібної відмови, але вони в переважній більшості є незаконними. Подібний варіант нинішнього розвитку подій зумовлений тим, що національна судова система при розгляді справ за позовами на подібні дії чиновників напрацювала і широко застосовує правила щодо надання пріоритету інтересам органів влади порівняно з інтересами суспільства і тим більше – конкретної людини. Між тим, даний підхід не лише є антигуманним, він також і анти правовий. Адже у багатьох міжнародних актах, таких як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права», Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших, які, будучи ратифіковані Україною, є елементом національного права, наголошується, що головною цінністю в сучасному демократичному середовищі є права людини, а усі суспільні та державні процеси мають здійснюватися саме з метою їхнього дотримання і захисту. Подібна концепція закладена і до ст. 3 української Конституції, в якій наголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. 

На жаль, дана парадигма не завжди знаходить відклик у діяльності нашої системи судочинства. І це показово видно в сфері правозастосування у площині доступу громадян до публічної інформації. Українське судівництво помилково визначає своє призначення як органу, що покликаний захищати інтереси держави. Тож у судових спорах з владними суб’єктами з приводу порушення ними прав людини на доступ до інформації суди практично завжди стають на бік більш економічно сильної структури – органу влади. Насправді, вказана позиція є недемократичною та несправедливою. Суд за своєю природою не є захисником держави (то функції Президента, МЗС, зрештою, збройних сил). У процесі держава, якщо вона в особі своїх органів є стороною, має той же статус і користується такими ж правами, як і пересічний громадянин, а у разі колізії прав цих суб’єктів перевага має надаватися фізичній особі. То є ознакою демократії, гуманності та чесності судівництва у цивілізованій країні, де для суду авторитет лише один – верховенство права.

Та слід повторити, що позаяк в Україні у досліджуваній сфері у правосуддя є безумовний авторитет – владні структури, які є розпорядниками публічної інформації, останні доволі вільно схильні порушувати закон, маючи на увазі власну безкарність. Одним з типових порушень є неналежне мотивування відмови особі у наданні запитуваної інформації, яке досить часто не має нічого спільного із тим, що передбачена правовими актами. Мусимо констатувати, що вітчизняні розпорядники інформації, відмовляючи у доступі, досить часто грішать тим, що відмова або зовсім не містить мотивування, а обмежується лише формальним переліком відповідних норм законодавства, які у разі наявності фактичних даних (про які у органу немає відомостей) теоретично могли б слугувати мотивацією, або наведені мотиви не мають відношення до справи. Відтак, навіть наявність мотивування далебі ще не означає, що рішення про відмову є законним та обгрунтованим. Бо, насправді, дуже часто спостерігається фактична віддаленість змісту мотивації від встановлених фактів та приписів правових норм. 

Між тим, дотримання вимог щодо мотивованості своїх дій разом з реалізацією вимог стосовно їхньої законності має важливе значення при оцінці діяльності органу. Належно мотивована з посиланням на законні підстави одночасно є і законною, і навпаки. Мотивованість застосування права - є взаємопов’язаними окремими елементами побудови висновків про факти та правовідносини, які стосуються рішення як процесуального документа. Саме тому можливість вибору — це не тільки право, але й обов’язок здійснити вибір так, щоб прийняте рішення найбільше відповідало конкретним особливостям розглядуваної справи [2, c. 94-95].

Як показує практика, судове оскарження подібних правопорушень зазвичай не дає належних результатів, порушене право особи на доступ до публічної інформації так і залишається не захищеним. В подібній сфері регулювання, як ніде, важливим є темпоральний аспект захисту права особи: адже ненадання своєчасно необхідних відомостей може призвести до незворотності втраченого повноваження, неможливості його подальшого здійснення. Між тим, у зазначеній категорії справ найбільш наочно проявляється негативна традиція нашого судівництва, коли немотивованість та необґрунтованість вердиктів полягає у перекручуванні доводів особи, наданих нею при розгляді справи, ігнорування її аргументів. На дані недоліки вказував європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Денісов проти України» [3, п. 76-78], причому показово, що ЄСПЛ виявив подібні порушення саме в діяльності Вищого адміністративного суду України. Часто неналежна вмотивованість рішення пов’язана з підміною питання, яке було предметом правового регулювання, замовчуванням окремих аспектів, що потребували розгляду та вирішення. Не зазначення судом у мотивувальній частині рішення результатів оцінки окремих доказів, на яких ґрунтуються позиції осіб, що приймають участь у справі, а також замовчування окремих доказів та доводів, за якими суд відхиляє ті чи інші докази, приводить до необґрунтованих та немотивованих висновків і, як наслідок, до винесення неправомірних, з точки зору норм матеріального права судових рішень [4, c. 109]. 

Тож, закономірно, що національний судовий орган часто припускаються дивних, невиправданих, але таких необхідних іноді для «свого» результату, порушень закону. Так, Верховний Cуд у одному рішенні відмову у задоволенні позову мотивував тим, що запитувана позивачем у розпорядника інформація є відсутньою у відповідача і він не повинен її створювати та утримувати [5]. Насправді, дане твердження було відверто неспроможним, бо воно суперечить, як чинному національному законодавству про судоустрій та доступ до публічної інформації, так і статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В цьому контексті спростовується твердження відповідача, підтримане судом, стосовно того, що запитувана інформація «не містить головної ознаки публічної інформації: «заздалегідь зафіксована будь-якими засобами та на будь-яких носіях». Насправді, запитувана інформація, безумовно, є в розпорядженні відповідача і вона була на час отримання інформаційного запиту. Річ у тім, що за законом публічною інформацією, є не лише ті відомості, які зберігаються у конкретного розпорядника, а й такі, якими він не володіє, але зобов’язаний володіти (пункт 1 частини першої статті 22 Закону «Про доступ до публічної інформації»). Відтак можна дійти висновку про обов’язок мати в наявності запитувані дані, виходячи принаймні із засад розумності та здорового глузду. 

Список використаних джерел:

1. Демкова М., Фігель М. Інформація як основа інформаційного суспільства: поняття та правове регулювання. Інформаційне Суспільство. Шлях України. – К. : Фонд «Інформаційне суспільство України», 2004. C. 170-183.

2. Рарог А. И., Грачева Ю.В. Понятие, основание, признаки и значение судейского усмотрения в уголовном праве. Государство и право. 2001. № 11. С. 90–98.

3. Рішенння ЄСПЛ від 25 вересня 2018 року у справі «Денісов проти України», заява № 76639/11. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_c96.

4. Тихонова Ю.С. Мотивированность и обоснованность решений в гражданском судопроизводстве. «Современное право». 2013. № 3. С. 108-110.

5. Справа № 800/369/17. Архів Касаційного адміністративного суду Верховного Суду за 2017 рік.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота